Василь Стус

Хвиля повоенноi русифiкацii Донбасу прибувала на очах, хоча, по правдi кажучи, лише продовжувала процеси, що тривали з середини XIX столiття – початку iнтенсивного заселення й промислового розвитку регiону. Новi мiграцiйнi потоки з Росii пiд гаслом вiдбудови та будiвництва iндустрiальних об’ектiв, тривали до кiнця п’ятдесятих рокiв i остаточно сформували сучасне обличчя краю, з яким Стус так i не зможе примиритися. Якщо Володимир Сосюра сформувався як украiнський поет i патрiот ще значною мiрою пiд впливом середовища Донеччини початку столiття, де смiятимуться з пiдчепленоi ним у Воронежi росiйськоi вимови («Дык што», «Дай арбуз»), то в Стуса це вiдбудеться вже скорiш усупереч оточенню.

Голодного 1946 року Василь недовгий час пастиме сусiдську корову – за молоко й харчi. «…знав, що мама голодна – i не мiг iсти сам, просив миску додому, аби поiсти з мамою разом. Колись понiс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив бiльше. Бо iй дуже хотiлося iсти – i дивитися на iжу iй було тяжко.

А менi ложка не лiзла до рота».

Виснажену вiд недоiдання Марусю тiтка забере на лiто до Рахнiвки, навiть не дочекавшись кiнця шкiльних занять. Василь залишиться в Сталiно. «Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржi зi жмиху, якi пекла мама, а менi вiд них геть болiла голова. То був мiй 3–4 клас. Тодi, на тiй бiдi, я став добре вчитися. Вже 4 клас скiнчив на вiдмiнно». Дуже захворiв i батько, пух з голоду. Мати вiдправить його на курорт до Монастирища, а родичам у Рахнiвку напише тривожного листа: «Семен настiльки слабий – ногу не може пiдняти на сходинку.

Не знаю, повернеться вiн з того курорту чи нi. Може, я його вiдправила назавжди». Маруся, що й досi не оговталася пiсля загибелi старшого брата, довго плакала, а вночi побачила сон. Нiбито ходить вона по бiлих хмарках, а навколо, наче в лiкарнi, скрiзь лiжка з бiлоснiжними простирадлами – вона на той час i не бачила таких серед пiслявоенноi бiдностi. («Пам’ятаю, – писатиме Стус, – як плакала мама, бо в неi була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому». ) І Маруся, що була боязкою та нерiшучою дiвчинкою, набираеться у снi смiливостi й звертаеться до Бога, схожого на мiсцевого батюшку в золотих ризах: «Скажiть, будь ласка, де тут лiжечко мого тата?» – «Нема лiжечка твого тата. Ти ще виростеш, нагодуеш його кашею, аж тодi тут буде лiжечко».

Тiтка з бабусею побачили в цьому снi втiшну ознаку.