Олег Блохін

Але, порiвнявшись iз матом, хлопчик лише судорожно вчепився руками в канат, од якого, здавалося, нiяка сила не змогла б одiрвати його в ту мить. Пiдкоряючись закону всесвiтнього тяжiння, про iснування якого вiн тодi й не пiдозрював, Олег тепер нiсся з не меншою, нiж до перед тим до мата, швидкiстю… прямо на стiну! Вiн закричав од страху, але якийсь хлопець мужньо пiдставив пiд масу, що летiла (хай не таку вже велику, але примножену швидкiстю), власне тiло i, збитий з нiг, упав на пiдлогу разом iз дитиною. На крик примчала Катерина Захарiвна, коротким ривком за руку вiдiрвала Олега вiд хлопця, i не уникнути б йому чергового прочухана, якби не заступився за нього рятiвник.

Олег регулярно виступав на районних легкоатлетичних змаганнях, по черзi захоплювався шахами (навiть здобув спортивний розряд), плаванням. Інодi батько брав Олега iз собою до бiльярдноi, що бiля Киiвськоi фiлармонii. Володимир Іванович сам добре грав на бiльярдi й навчив цiеi чудовоi гри сина. Пiзнiше, на базi киiвського «Динамо», Олег Блохiн легко обiгравав усiх своiх партнерiв, навiть скаржився батьковi: «Не цiкаво грати.

Я уже бавлюсь iз ними».

Наприкiнцi 1950-х рокiв Блохiни отримали окрему квартиру в Першотравневому житловому масивi, бiльш вiдомому в Киевi пiд назвою Чоколiвка. Там, до речi, виросли й майбутнi партнери Олега по киiвському «Динамо» – знаменитi радянськi футболiсти Анатолiй Бишовець i Володимир Мунтян. Щоправда, обидва вони старшi за Блохiна на шiсть рокiв.

1960 року Олег вступив до середньоi школи № 69 м.

Киева, розташованоi на Чоколiвцi. Потiм через ii перевантаженiсть частину дiтей, у тому числi Олега, перевели до сусiдньоi середньоi школи № 144.

Школу було побудовано по вiйнi. Коли будiвельники здали в експлуатацiю новеньку чотириповерхову споруду, навколо неi лежав пустир iз купами будiвельного смiття. Й тодi, як розповiдали Олегу вчителi, директор школи Марiя Костянтинiвна Коробко кинула клич: «Кожний клас мусить привезти до школи по одному самоскиду чорнозему».

Потiм на цю землю самi учнi висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослись, i навеснi будiвля здавалася рожевою за квiтучими деревами.

Як згадував Олег Володимирович, Марiя Костянтинiвна любила дiтей, здаеться, бiльше, нiж решта вчителiв, i дiти це вiдчували. Всi у школi знали про горе в ii сiм’i (вона поховала сiмнадцятилiтнього сина) i старалися хоч якось приглушити ii бiль.

Із теплотою згадував футболiст й iнших своiх педагогiв.