Книга Розчарування. 1977–1990

Простiшим i скромнiшим… А лiтературою цiею клятою нехай займаються всякi шлепери, як той наш родич Додiк Грiнбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8 - Чоловiчий статевий орган, який «не працюе» (iдиш).] Додя в нашому взводi», – це саме про таких, як вiн!..

Кабiнет технiчного директора – головного iнженера Виробничого об’еднання «Донецьквугiлля», Донецьк, жовтень 1977 року

– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?

Не встаючи з мiсця, господар кабiнету подивився на вiзитера з погано прихованим незадоволенням i доволi сухо мовив:

– А чого це ви до мене в гостi проситесь? Ми видобуваемо вугiлля глибоко, проте ви «копаете» ще глибше… Отож це не вам до мене, а менi до вас ходити в гостi треба, як до рекордсменiв з глибини «копання»… в душах.

– Ну-у-у, знаете… – абсолютно сiрий, нiчим особливим не прикметний чоловiчок, який завмер на порозi, на мить скривив губи, iмiтуючи посмiшку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Інодi ви до нас, а iнодi й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми i робимо, вiрно?

– До речi, про справи!

Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв лiворуч на столi, звiрив час з наручним годинником i зауважив:

– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9 - У переносному значеннi – генеральний директор.

У даному разi пiд «генералом» маеться на увазi гендиректор Виробничого об’еднання «Донецьквугiлля».] збирае нараду, а я все ж таки головний iнженер…

– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цiлий урок у школi.

За сорок п’ять хвилин дiти встигають вивчити…

– Вибачайте, але у мене на контролi справи значно важливiшi вiд тих, з якими стикаються школярi.

– У такому разi переходжу до справи.

Якщо досi неприкметний чоловiчок тупцяв на порозi, то тепер без всякого запрошення та iнших церемонiй широким кроком наблизився… майже пiдбiг до столу головного iнженера i повiдомив скоромовкою:

– Миколо Сафоновичу, вiд вас вимагаеться зовсiм небагато. Лише коротка характеристика на того, з дозволу сказати, антирадянця, про якого ми говорили лише позавчора…

– Це про Стуса, чи що?.

.

– Тихiше, Миколо Сафоновичу, прошу тихiше! Раптом нас почують…

– Хто почуе?! – щиро здивувався Сургай. – Тiльки вашi люди й почують, оскiльки слухають нас саме вони.

– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..

– А що ви менi зробите?! В шахту вiдправите?! Пхе!.. Та я там i так щодня буваю, знайшли чим лякати.

– Нагадаю, що ви буваете там як техдиректор i головний iнженер.