Книга Розчарування. 1977–1990

Костопiль – мiсто невелике, тут всi усе про всiх знають. Отож невдовзi пiдтвердилося: Владька справдi неодноразово бачили в компанii колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка i безхатька на прiзвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна рiч: Генрик Вiтольдович хапався за «ременяку» дедалi рiдше, оскiльки у другому класi синок перебивався вже з трiйок на четвiрки, у третьому класi вийшов у «твердi хорошисти», а надалi в його щоденнику зачастили п’ятiрки.

– Отак вона дiе, ця чудiвна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вiтольдович i незмiнно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дiд Вiтольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цiлий начальник мармеладного цеху! А там дивись – i в замдиректори нашого заводу продтоварiв виб’юся.

Вислуховуючи це, дружина Грася лише вiдверталася i тим самим ховала поблажливу посмiшку. Що ж до дiда Вiтольда, то якось вiн запросив сина в гостi, а тодi вручив йому невеличкий пакунок зi словами:

– Як онучок себе проявить, передаси йому це.

Справдi, дiд не дожив до того щасливого дня, коли юний Владислав виборов на обласнiй учнiвськiй спартакiадi «бронзу» з кульовоi стрiльби з дрiбнокалiберноi гвинтiвки. Отож обiцяний дiдусем фронтовий наган йому вручив батько, при цьому не впустив шансу зауважити:

– Дарма мiй старий так вчинив, ой дарма! Це дiдусiв пiстолет, а не наш. Тому його треба або до мiлiцii здати, або бойок сточити.

– Не треба наган здавати, не треба також i бойок сточувати, – тихо, але твердо заперечив Владислав. – Нехай лишаеться у такому самому виглядi, як його дiд з вiйни принiс.

– Чи ти певен в тому, синку?

– Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армii повернуся, а тодi вже сам вирiшу, що з дiдовим дарунком робити.

– Але ж за це кримiнальна стаття!.. За грати сiсти можна!..

– Не бiйся, тату, нiчого не станеться.

– А як дiльничний iнспектор з обшуком зайде?

– Якщо пiстолет сховати добре, то нiхто нiчого не знайде. А дiльничному скажеш, що дiд пiстолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаеш. От i все.

– Ти певен, синку?

– Так, певен.

Довелось зробити, як просив Владислав. У його кiмнатi стояв холодильник, який вiдсунули убiк, вирiзали на цiй дiлянцi частину однiеi з мостин – тут i обладнали схованку для нагана.