Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

] тобi спокiйно спати не дають?!

– Якщо спати, то тiльки з тобою, причому багато, активно i аж нiяк не спокiйно! – запевнив вiн, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке лiжко. – Чим ми з тобою зараз i займемося…

– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.

– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед лiжком на колiна. – Сьогоднi наша шлюбна нiч, мiж iншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, нiж тропiчний ураган.

От коли ми з тобою станемо старими й нi на що не здатними ветеранами шлюбу – от тодi, можливо, й дам тобi спокiй.

– Добре, що твоi учнi тебе зараз не бачать.

Зоряна запустила розчепiренi пальцi правоi руки в його розпатланi кучерi й заходилася пестити iх, знов i знов пропускаючи крiзь пальцi.

– А чого тебе непокоять моi учнi?.. Невже не може вчитель молодших класiв… Хiба ж я не чоловiк?

– Чоловiк, звiсно, чоловiк, – охоче пiдтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.

– А тодi припини своi мудрування. І давай нарештi займемося тим, для чого ми тут, у цiй кiмнатi усамiтнилися.

– Давай, – i загадково посмiхнувшись, вона додала: – Іди до мене…

Десь в кафе продовжувало гудiти бундючне весiлля, але вже без двох головних героiв цього дiйства. Бо принаймнi на початок сьогоднiшньоi ночi вся ця квартира, розташована на верхньому поверсi цього двоповерхового будиночка, була вiддана у повне кiлькагодинне розпорядження щасливих молодят.

І нехай на ранок зовнiшнi стiни будиночка червонiють – бо таким насправдi е колiр цегли, з якоi зведено споруду. На ранок можна! Але вночi кольору стiн не видно. Бо сьогоднiшня нiч належить iм двом.

І нiкому бiльше!..

Село Княжичi, Киiвщина, вечiр 28 грудня 1991 року

– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлiвна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…

– Так, мамо, я тут.

77-рiчна жiнка не бачила вже геть нiчого, тiльки вiдчувала, що вiдходить у позасвiти.

Туди, де на неi давно вже чекае Костянтин Кирилович. Їi любий Кость… Нелегке життя прожили вони обое. Ясна рiч, особливо багато випробувань перепало чоловiковi: спочатку на фронтi, потiм у колгоспi – коли скалiченому довелося працювати нарiвнi зi здоровими. Зате жили вони достойно! Дiточок пiдняли, господарство…

Дiточки.

Якi ж вони у них чудовi – справжня окраса i гордiсть життя! Що дiвчатка, що хлоп’ятка.