Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Тодi спитав Всемогутнiй:

– А чи е серед вас улюблений Мiй пророк?

– Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радiсний вигук. Втiм, у порiвняннi з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотiнням нiчного цвiркуна. Але вiдгукнувся Той, Хто сидiв на тронi:

– Радiй, Тарасе, радiй! Адже нарештi вiдпускаю тебе з Вирiю Мого на милу твоему серцю землю не дзвiнким соловейком i не легкокрилим жайворонком, а в людськiй подобi.

– Дякую Тобi, Боже!

– Не поспiшай, пророче мiй, не квапся… Адже спецiально для тебе е ще одна умова.

– І що ж то за умова, Боже?

– Мусиш з’явитися в милому твоему серцю краi, але не в середовищi народу, який живе там з давнiх-давен. Улюбленому моему народовi ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь iншому народовi з-помiж тих, що живуть у тому краi! Що скажеш на це, пророче Мiй улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?..

Довго думав Тарас Григорович, перш нiж дати вiдповiдь.

– Так, Боже мiй! Згоден я навiть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра пiду!

– Не поспiшай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш нiж настане твiй час переходити звiдси в земний свiтi.

– Але ж час такий настане?..

– Настане, пророче Мiй улюблений! Настане неодмiнно… Скажи, чи вiриш ти в сказане Мною?

І пiсля тривалого мовчання, сповнений урочистоi величi, пророк вiдповiв твердо i впевнено:

– Так, Боже мiй! Вiрю Тобi, немовби самому собi, – цей час настане.

1991

Прощавай, СРСР!

Будинок по вул. Правди, № 2, Рiвне, 27 сiчня 1991 року

Лежачи на старiй продавленiй канапi, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозi кiмнати несподiвано виникла мати i тремтливим голосом спитала:

– Синку, ти не сваритимеш мене?

– Що-що?..

Вiн трохи повернув голову й одразу ж зiпнувся на лiвий лiкоть, запитавши вкрай занепокоеним тоном:

– Мамалушо, що сталося?!

– Бiда, синку, ох, бiда!

– А саме?.

Лiкерiя Маркiвна не вiдповiла, лише мовчки покрутила головою. Тодi Микита пiдвiвся з канапи, пiдiйшов до матерi, обiйняв ii за плечi та якомога нiжнiше пообiцяв:

– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тiльки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся блiда й аж трусишся?

Якщо вiн i перебiльшував, то лише зовсiм трiшки.