Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

І тут Калабалiн нарештi наважився:

– Льоню, якщо тiльки хочеш… я твого сина до себе заберу.

– А ми тебе не обтяжимо? – поцiкавився Леонiд Семенович. Антон Семенович лише весело розсмiявся:

– У мене чотири кiмнати, моя дружина Нiна Миколаiвна разом з сином Семеном до кiнця тижня на конференцii в Ленiнградi. Отож житиме твiй Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столицi мешкаемо, а в Калiнiнградi[17 - З 1996 року – мiсто Корольов Московськоi областi.].

– Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько.

– Та нi, це iнший Калiнiнград. Двадцять п’ять кiлометрiв електричкою вiд Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоiзд ходить часто i точно за розкладом, як годинник. А у нас там, мiж iншим, i лiс е, i повiтря свiже, i навiть обслуговування в магазинах краще, нiж в столицi!.. А як захоче твiй Валерка на Москву подивитися, так моi дiвчата – Оленка i Гуля йому iз задоволенням покажуть все, що треба: i в якi завгодно музеi поведуть, i в театр, i екскурсiю влаштують якнайкраще.

Леонiд Семенович уважно вислухав, кивнув у вiдповiдь, а потiм, нiби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’ятi купюри.

– Щодо iжi, Антоне, то ти не думай, я тобi грошi залишу i ще вiтамiнiв ташкентських пiдкину! – i вiн простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович вiдмовитися, але продукти все ж довелося взяти.

О 12:00 вся компанiя завалилася в простору квартиру сiм’i Калабалiна.

Дiвчат вдома не виявилося, але на плитi стояла каструля свiжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет i смаженоi картоплi.

– Гуляють! Нiчого, до дев’ятоi повернуться, тодi я познайомлю твого хлопця зi своiми дiвчатами, – безтурботно пообiцяв Антон Семенович.

Вони з апетитом пообiдали, потiм Валерку вiдправили в сусiдню кiмнату вiдпочивати. А друзi дитинства лишилися на кухнi, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича i Галину Костянтинiвну.

Близько 20:00 Леонiд Семенович спiхом попрощався i поiхав до Москви, оскiльки вранцi мав летiти до Мурманська.

Щойно годинник пробив 21:00, як в пiд’iздi пролунали легкi дiвочi кроки, дверi зi скрипом вiдчинилися, i в передпокiй увiйшли двi дiвчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглоi пшеницi, з молочною шкiрою, багряним рум’янцем на всю щоку.