Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Водночас Леонiда Семеновича тiшило, що серед вихованцiв дитбудинку було чимало успiшних видатних особистостей. Життя в сиротинцi формувало всерединi людини потужний незламний стрижень. Завдяки йому багато хто з вихованцiв непогано влаштувалися в життi. Попри всi складнощi, цi люди здобули вищу освiту i тепер обiймали високi посади на рiзних пiдприемствах. З таких дiтей виросли талановитi журналiсти, педагоги, успiшнi директори заводiв i фабрик, лiкарi, вченi, льотчики й режисери. Леонiд Семенович нарештi заснув, згадуючи iмена i прiзвища вихованцiв: Остап Гарбуз, Свiтлана Зав’ялова, Саня Донусенко, Даша Бикова, Семен Дуб, Ната Ливарна, Костя Нехай, Надiйка Нехай, Ірма Седова, Севка Чорнозуб, Ритка Чорнозуб… А ще Ксюшка!.

. Колька!.. Назар!.. Полiнка!.. Вiрочка!.. А хто ще?! Вiн не мiг пригадати, хоч як намагався…

Вранцi друзiв розбудило деренчання будильника. День обiцяв бути теплим i сонячним. Щiльно поснiдавши, вони вiдправилися до Галини Павлiвни. Вона жила на вулицi Ленiна (буквально пару мiсяцiв тому[23 - Вiдповiдне Розпорядження Киiвськоi мiськради народних депутатiв та КМДА датовано 2 лютого 1993 р.

] перейменованiй на вулицю Богдана Хмельницького) у просторiй комфортабельнiй квартирi зi своiм другим чоловiком Олександром – успiшним режисером-документалiстом, дуже популярним в колах столичного бомонду, i маленьким сином Ярославом, якого на тиждень вiдправили до бабусi (матерi чоловiка) в Жовтi Води. Втiм дверi гостям вiдчинила не Галина Павлiвна, а незнайома моложава жiнка в яскравому атласному халатику.

– Привiт, хлопцi! А ви майже не змiнилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосi здалося Леонiду Семеновичу болiсно-знайомим… Вiн уважно придивився до моложавоi жiнки… Як раптом йому здалося, що час пiшов назад, а перед ним стоiть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квiтка, до якоi в дитбудинку прилiпилося прiзвисько «Пiаф». Вона i справдi спiвала вiбруючим контральто, наслiдуючи велику Едiт Пiаф.

Усi думали, що дiвчина поступатиме до консерваторii, та вона стала зовсiм не спiвачкою, а… швачкою, поступово пiднявшись до директорки швейноi фабрики в Шахтарську.

– Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонiд Семенович.

– А хто ж iще! – смiючись, вiдповiла Оксана Кирилiвна.

Тут у передпокiй вибiгла Галина Павлiвна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику i смiшних пухнастих капцях, вона виглядала рокiв на десять молодшою.