Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

От навiть коли мене на вiйну призивали в сороковому роцi, то Алiк тодi…

– Секундочку! – Спартак зреагував миттево: – А чому ви кажете про сороковий рiк? Хiба вiйна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..

– Це ще не та вiйна була. Не Велика Вiтчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на вiйну всiм нашим двором першого травня сорокового ще року. Алiк Вайнштейн на той час вже був офiцером, i твiй прадiдусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алiк Вайнштейн теж напучував.

І була ще гроза, яка залила наш святковий стiл.

Едуард Рустамович зробив крихiтну паузу i спитав трохи здивовано:

– А тобi мама хiба про цi нашi проводи не розповiдала?..

– Мама Гатя тiльки в сорок третьому роцi народилася, то як же вона могла про це розповiсти?!

– Отакоi! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зiтхнув Давлетов.

– То розповiсте про того Алiка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.

– Навiщо це тобi? Як нас на вiйну призивали – це ж тобi не Гоголь!..

– А чом ви вирiшили, що мене виключно мiстика цiкавить?.

.

– А що ж тодi?

– Ну-у-у… Ось я вiд маминоi подруги – вiд тiтки Тосi – чув, нiбито ви на Кубi служили. Це так?

– Так. Але ж я не тiльки на Кубi служив.

– А де ще?

– Наприклад, в Лiвii. Або в Китаi. У мене нагороди навiть звiдти е.

– То розкажiть про цi краiни! – посмiхнувся Спартак.

– Навiщо?! Це тим паче не Гоголь.

– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..

– Гаразд, умовив.

Давлетов вдарився у спогади. Розповiдав не дуже вправно, iнодi збивався з думки – отож молодому чоловiковi час вiд часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основноi теми.

Зате всi недолiки розповiдi компенсувалися демонстрацiею в’етнамськоi Медалi Дружби та Медалi «Китайсько-Радянська дружба» – адже такi нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.

– Подумати тiльки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усiх бокiв другу нагороду.

– Авжеж. Доки товариш Сталiн був живий, ми китайцям допомагали збройнi сили розвивати, – пiдтвердив Едуард Рустамович.

– І ви також?..

– І я також. Тому й медальку маю вiд них. А ще тодi пiсню спiвали… Як там вона звучала? Здаеться, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й нi… Можливо, я таки наплутав? Здаеться, все ж по-iншому: «Русский с китайцем – братья навек!»

– Овва! Нiчого собi «брати»… пiсля конфлiкту на Даманському островi.

– Я тодi у В’етнамi був, – знизав плечима Давлетов.