Книга Застою. 1965–1976

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комунiстичне будiвництво iде, але тiльки не до мене. Не вiзьму його, все, крапка!

Упiймавши облизня в Малинському лiсгоспi, вкiнець засмучений Леонiд наважився на вiдчайдушний крок. Зрештою, ця жiнка його iз сестрою Любою на свiт народила, хоч потiм i здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилiвки дiстався вже затемно. На вiдчайдушний стукiт у дверi нiхто не вiдчиняв. Леонiд вже збирався пiти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у дверi гамселить?! Кого це чорти принесли на нiч гледючи?

Юнак розгубився вiд несподiванки i вiдповiв, заiкаючись:

– Менi… Менi Софiя Юрiiвна потрiбна…

– Ти б наступного разу головою у дверi, головою!.

. Нащо тобi вона, га?..

– Я ii син, Леонiд Гайдамака. Вiрнiше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправдi я…

Проте рипучий голос зробився ще злiшим:

– Не знаемо ми нiяких Гайдамакiв, та й Софiйки вдома немае вже як цiлий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А бiс ii знае! А ти йди звiдси, чоловiче, йди геть! Немае нiяких синiв у Софiйки й не було нiколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же мое свiдоцтво про народження! Щоправда, вiдшукали його зовсiм нещодавно, але ж там написано, що я – син Софii Юрiiвни Голомозоi…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пiшов геть, окаянний!!! А як добром не пiдеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-пiд паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тодi Леонiд кинувся геть, не розбираючи дороги.

Прибiгши на залiзничну станцiю, не знав, чи то пiд поiзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останнiй вагон товарного потяга – тiльки б забратися подалi вiд цього клятого мiсця, де матерi зрiкаються власних дiтей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нiчному небу сповзав до обрiю диск надзвичайно великого криваво-червоного мiсяця. І в той момент Леонiдовi здавалося, що нiчне свiтило, яке набуло сьогоднi настiльки незвичного вигляду, тягне за собою його нiкчемне життя…

Та нiч немовби пiдбила незримий пiдсумок пiд усiм його минулим життям.

Попереду було щось незвiдане… але живе. Пiд потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поiхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Вiдiрвавши погляд вiд величезного багряного сонячного диску, який повiльно зникав за обрiем, Леонiд виринув зi спогадiв у реальнiсть i з нiжнiстю поглянув на сина.