Книга Застою. 1965–1976

Навiть Клавдiя Лаврiнiвна, хоч як тяжко було у неi на серцi, також посмiхалася крiзь сльози, промовляючи:

– Синку, синочку! До чого ж свiтлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки менi здаеться, що не пiшов ти в засвiти… Чи не весь пiшов – не знаю вже, як i сказати? Мабуть, ти знав, скiльки рокiв я на тебе чекала, отож тепер не йдеш вiд мене остаточно, приглядаеш за своею матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркiян Лукич нiкому про те не розповiдав, однак вiн час вiд часу бачив i чув, як дружина розмовляе з кимось невидимим – причому розмовляе лагiдно, з приемнiстю на обличчi.

Й вiн здогадувався, з ким саме…

Отож годi й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тiльки Ілька, але й усiх родичiв, якi не дожили до сьогоднiшнього дня, пiсля першого ж тосту за здоров’я, щастя та успiхи живих всi, хто сидiв за столом (а стiл же був поминальним!), вiдчули незрозумiле пiднесення. Причому зовсiм не через п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii – про неi нiхто жодним словом не обмовився.

Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», пiдгодовували смаколиками, крадькома хрестили i благословляли, як любили його мiсцевi дiтлахи.

Але всiх вразила Марiчка. У цiй молодiй, впевненiй у собi жiнцi вже неможливо було пiзнати блiду маленьку дiвчинку, яка пiд впливом матусi та жахаючих розповiдей сусiдки Таiсii Єгорiвни (зять подруги якоi працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулицi «бандитського Тернополя».

Навiть молоду дiвчину, яка пiд час перебування у Нових Броскiвцях щойно побачила тiтку Павлусю та ii матiр – бабу Сольку повiшеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволi вiддалено. Вiдчувалося, що Марiчка щаслива разом зi своiм чоловiком (який невiдлучно сидiв поруч iз дружиною), а також – що вона любить i цiнуе життя. І що в глибинi душi навiть пишаеться братом Ільком – таким, яким вiн був з усiма його дивацтвами.

Отож саме Марiчка пiсля тосту за присутнiх заявила несподiвано:

– Ілько багацько iсторiй про бандерiвцiв розповiдав, як там вони в таборi своему сидiли, то давайте ж i я розповiм трохи…

І як почала сипати вельми специфiчними «бандерiвськими» анекдотами!.

. Навiть Леон був змушений зiзнатися:

– Ну знаеш, Мусю… Навiть у нас, у Львiвськiй полiтехнiцi, я таких добiрних iсторiй не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркiяна – називати мене так.