Книга Застою. 1965–1976

Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трiшечки вивiтрився з мiзкiв закоханоi акторськоi парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагiтна, але вагiтна дуже навiть помiтно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хiба ж могла вона в такому станi грати першу красуню на хуторi бiля Диканьки?.. Це навiть не смiшно.

А втiм, без сюрпризу все одно не обiйшлося. Бо хоча прем’ера гоголiвського спектаклю була вiдкладена, доки виконавиця провiдноi жiночоi ролi не вийде з декретноi вiдпустки, але ж саме сьогоднi – в суботу, 2 сiчня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскiльки його кохана дружина народила дiвчинку, то з вибором iменi акторське подружжя анiтрохи не вагалося: звiсно ж, Оксана! Як iще могли вони назвати це маленьке диво?! Тiльки так, не iнакше…

Санаторiй «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Киiвщина, 8 сiчня 1965 року

Ото добре, що зараз зимовi канiкули! Замiсть того щоб зранку йти до школи, а ввечерi вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибiгти до мами на роботу.

Адже тут, в санаторii «Конча-Заспа», де вона працюе прибиральницею, ось просто зараз намагаеться поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.

Василько випадково дiзнався про це вiд матерi буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неi на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося пiд час канiкул) займуться прибиранням поверхiв, вiдведених матерi, а покоiвки в цей час мiнятимуть постояльцям постiлi й рушники i загалом наводитимуть лад в iхнiх кiмнатах. Але натомiсть матiр прошепотiла, схилившись до його вуха:

– Ондо поглянь за моею спиною… Бачиш, двое стоять бiля дверей на сходи? То це, Васильку, вiдомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марiею Гаврилiвною.

Якщо хочеш, пiдiйди до них швиденько… Тiльки щоб справдi швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти менi допомагаеш, то я б хотiла ранiше прибирання завершити й додому пiти. Тож давай!..

Василько хутко пiдбiг до парочки бiля дверей та одразу ж спитав:

– Здрастуйте! А це правда, що ви – вiдомий поет Сосюра?

– Хлопчику! Хiба тебе не навчали, що втручатися отак в бесiди дорослих людей геть неввiчливо? – невдоволеним голосом спитала жiнка.

Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловiк зупинив ii легеньким кивком голови, потiм звернувся до хлопчика:

– Так, я справдi поет Сосюра. А в чiм рiч?

– Володю! Не забувай про те, в якому станi ти зараз перебуваеш… – мовила жiнка, за м’якiстю тону намагаючись приховати обурення.

– Марiйко, давай не будемо!..