Книга Відлиги. 1954–1964

Коли Калабалiн нарештi стомився вислуховувати потiк прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька i до того ж трохи сумна посмiшка, й лише потiм почалися вiдповiдi, одна за iншою:

– Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означае «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шiсть рокiв тому, але ж хiба передi мною тут не було iншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то i тепер мене кимсь замiнять. Можете не хвилюватися, держава про це подбае.

Що означае «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повнiй вiдповiдностi до моiх виховних принципiв.

Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то вiн на своему мiсцi й залишиться, нiкуди не дiнеться. Чи, може, вважаете, що в повiтрi розчиниться?! Чи я висадженi яблуньки iз собою заберу?.. Отож i не треба.

Що маете на увазi, кажучи, нiбито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсiм нi, аж нiяк. Просто мене на iншу роботу переводять, бо пiонерськими таборами[27 - Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року.

] хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинiвну: вона ж поки що тут залишиться[28 - Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року.] – ii звiдси ще нiхто не прибирае! Отже, через неi можемо й надалi спiлкуватися, якщо тiльки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишаеться. Зрештою, ви всi грамотнi, листи писати вмiете – пошта у нас справно працюе, пишiть менi листи!..

Хто каже, нiбито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республiканського Мiнiстерства просвiти вирiшило саме так, а не iнакше: «Годi з вас, товаришу Калабалiн! Попрацювали тут, у Мотовилiвцi, – отож i годi! Переходьте на iнше мiсце роботи, передавайте свiй безцiнний педагогiчний досвiд там».

Отак от! А ви кажете…

Приблизно в такому дусi вiдбувалася вся прощальна бесiда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано i дуже переконливо. Однак про одне-едине вiн все ж таки промовчав: в переведеннi на iншу посаду зiграло роль також його особисте бажання. Адже через давню iдiотичну iсторiю з шефським подарунком – килимом, який вiн нiбито привласнив, – у вищих iнстанцiях i досi перiодично зчинявся рейвах.