Книга Відлиги. 1954–1964

] саме про це просив…

– Ти дослухай спочатку, а потiм вже запитуй, – доволi стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець знiяковiло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у пiдсумку вийшло зовсiм не те, на що я розраховував. Вийшло так…

Калабалiн подумав трохи, потiм мовив:

– Коротше кажучи, всиновити нi тебе самого, анi разом з твоею сестрою я не можу, бо не маю на те нiякого права.

– Як тобто не маете права?! – здивувався хлопець.

– А так, не маю. Бо при живiй матерi…

– Як тобто при живiй!

– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.

– Що-о-о?!

– Те, що чуеш. Жива вона. Жива i здорова. Бiльше того, живе тут же – в Мотовилiвцi. Та й загалом, у тебе з Любою тут пiвсела родичiв.

– Не може того бути…

– Ще й як може, – зiтхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоiм дядьком розмовляв, вiн усе пiдтвердив. Насправдi ваше з сестрою прiзвище – не Гайдамаки, а Голомозi. Батько ваш кадровим вiйськовим був, вiн загинув, а мати жила всi цi роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця iз спiвчуттям: – Як не шкода менi й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живiй матерi означае йти проти закону.

Вчинити так я не можу, сам розумiеш. Та й ким ти станеш, подавшись слiдом за мною? Педагогом?.. Це явно не твое покликання, хлопче. Отож раджу тобi залишитися в цьому дитбудинку до повнолiття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакi-то справи.

Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозумiло одне-едине: всi його смiливi плани на майбутне щойно зазнали нищiвного краху.

Дачний кут Микiльськоi слобiдки[30 - Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний.], Киiв, серпень 1956 року

Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Днiпра! Переважно на правому, ясна рiч… І тим не менш це прекрасно по самiй своiй сутi!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долае 30-градусну позначку, повзе дедалi вище й невiдомо, де зупиниться, коли мiський центр майже готовий розплавитися вiд лiтньоi спеки, немовби позабута на столi прямокутна пачка вершкового пломбiру мiж двома вафельками i з бiлим ведмедем на блакитнiй паперовiй обгортцi – в таку погоду iснуе одне-едине спасiння: тiкати на пляж, щоб освiжитися.