Прапороносці

Але ж це так… жахливо!

Бiдна мати! Скiльки вона зараз передумае! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, е лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що iй молодий телефонiст раз у раз засвiдчуе свою готовнiсть.

І все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього.

Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'е той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе?

Черниш стримано зiтхнув.

– Ви не спите? – подав голос телефонiст.

– Га?

– Та… кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять…

– Чого iм треба?

– Гвардii старшого лейтенанта. І все не нашi позивнi:

якась «Берiзка», якась «Фiалка»…

– То розбуди його.

– Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його… нема.

V

Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилае рушник i нарiзае на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю.

– Що там? – пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. – Знову гвардii горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!

– Я вас слухаю.

– Я знаю, як ти мене слухаеш! Горiлка е?

– Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задумуеться.

– Так от знай, Шовкун, – каже вiн, позiхнувши, – твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера!

Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй боець починае блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. І весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.

– Що ви. товаришу гвардii лейтенант… Не може цього бути… У нас i мiлiцii нема поблизу.

Вона вся в Гайсинi. Сагайда думае.

– Однаково, зв'язалася з бригадиром, – каже вiн. – Бригадир привiз iй соломи, а вона йому за це…

– Годi тобi, – спиняе, морщачись, Брянський. Сiдають iсти. Шовкун стоiть бiля дверей, i здаеться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн мае дивну властивiсть – зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, здаеться.