Справжня історія Стародавнього світу

Знатi вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полi чи у майстернi, ii головним заняттям стало керiвництво, впорядкування життя громади.

Золотi прикраси енеолiтичноi доби у виглядi худоби – символа багатства

(Археологiчний музей Варни)

Знатнiсть, як i майно, передавали у спадщину. Якщо ранiше старiйшинами ставали найдосвiдченiшi та найздiбнiшi, то тепер – частiше дiти чи онуки колишнiх старiйшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своiх нащадкiв знать iз дитинства навчае складного ремесла управлiння, тодi як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Виникнення майновоi та суспiльноi нерiвностi викликало спротив бiльшостi громади. Щоб заспокоiти невдоволених, знать змушена була дiлитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемiнникiв бенкети, iнодi навiть знищувати надмiрнi, на думку сусiдiв, запаси – племена, якi мешкали на березi Тихого океану, називали такi «свята вимушеноi щедростi» потлачем.

Проте громадськi частування чи роздача подарункiв насправдi лише пiдкреслювали особливе становище знатi та залежнiсть вiд неi менш заможних селян.

Потлач. Фото початку XX ст.

2. Вiйни i вождi. Сварки i бiйки мiж людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майновоi нерiвностi та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, якi ранiше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати ii один проти одного.

Виникали й сутички мiж громадами, що часом перетворювалися на справжнi вiйни. Сильнiшi племена могли просто вiдняти худобу, збiжжя чи коштовностi у слабших, привласнити iхнi поля чи пасовиська або змусити платити данину – тiею ж худобою, збiжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусiдiв чи – навпаки – захисту вiд таких нападiв одноплемiнники змушенi були гуртуватися й обирати собi вiйськового керiвника – вождя. Пiд час вiйни пiд його проводом воювали усi одноплемiнники, а щоб ворог не мiг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постiйний озброений загiн iз найкращих воякiв – дружину.

Для дружинникiв вiйна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самi починали вважати працю селянина не гiдною «справжнього вояка».

Вождь зулусiв i його вiйськовий загiн. Фото кiнця XIX ст.

Поступово вождь перетворювався на постiйного провiдника племенi.