До побачення там, нагорі

Свiт, у якому вiн, здавалося, скам’янiв, дарував йому кiлька сантиметрiв то тут, то там. Зрештою, над ним не було вже так багато землi. Альберт знав це. Може, якихось сорок сантиметрiв. Але вiн же пiд цiею землею, i цього досить, щоб спаралiзувати, скувати його рухи i приректи на смерть.

А довкола двиготить земля. Там, нагорi, десь далеко, тривала вiйна, снаряди продовжували падати та врiзатися в землю, струшуючи все.

Альберт спробував обережно розплющити очi. Темно, але не пiтьма. Можна було помiтити слабкi слiди свiтла, якi проникали згори.

Дуже бляклi, нiби з iншого свiту.

Вiн пробував дихати маленькими порцiями. Розсунув лiктi на кiлька сантиметрiв, змiг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з iншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну панiку, спробував звiльнити обличчя, щоб вдихнути. Нiби мильнi бульбашки, розсипалася купа землi. Рефлекторно вiн вiдразу напружувався, тiло розгиналося. А потiм – нiчого. Скiльки часу в такiй непевнiй позi вiн пробув – невiдомо. Але поки повiльно закiнчувалося повiтря, вiн уявляв, як наближаеться смерть, як йому забракне повiтря, як по однiй трiскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках свiтла очi.

Силкуючись дихати та думати якомога менше, вiн розпрямляв мiлiметр за мiлiметром руки, промацуючи простiр перед собою. І от вiн уже щось вiдчував пiд своiми пальцями. Блiде свiтло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальцi торкнулися чогось – не землi й не глини – чогось шовковистого, трохи шорсткого.

Альберт не зразу зрозумiв, що це було.

Помалу роздивившись, вiн виявив перед собою двi величезнi губи, з яких витiкала в’язка рiдина, гiгантськi жовтi зуби та осклiлi синюватi очi.

Це була величезна, як у чудовиська, бридка кiнська голова.

Альберт не втримався i сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комiр, змушуючи його пiдняти плечi для захисту i завмерти, просто дихати. Так минуло кiлька довгих секунд.

Коли снаряд пробивав землю, то вирив звiдти одну iз численних здохлих шкап, якi вже розкладалися на полi бою.

Саме ii голова i знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцiлунку – хлопець i мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивiльнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Вiн помалу вiдновив уривчасте дихання – легенi вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося iх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зi смертю.