До побачення там, нагорі

З дiвчиною. Власне, цього у нього ще нiколи не траплялося, щоб iз дiвчиною. Йому зустрiчалися тi, що з борделiв коло Академii мистецтв.

У нього не було часу заглибитися у спогади, бо вiн помiтив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кiлька секунд до цього, коли вiн падав i корчився на землi вiд болю, останне, що йому запам’яталось, – як усi кинулись у бiк нiмецькоi лiнii. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрiв од нього – стоiть собi, нiби вiйна вже закiнчилася.

Едуард бачив його оддалiк, догори дригом i збоку.

Руки у нього лежали на ременi, i вiн роздивлявся землю пiд ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерiгае за мурашником. Вiн, як олiмпiець, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, нiби все це вже взагалi його не стосувалося. Але, видно, огляд було закiнчено, бо вiн кудись щез. Офiцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися своi ноги, – то було таким дивним, що Едуард навiть на мить забув про свiй бiль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже вiн пройшов усю вiйну без жодноi подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землi, з посiченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, вiн залишаеться солдатом i як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозумiло. А от офiцер, який зупиняеться пiд снарядами, щоб роздивитися своi ноги…

Перiкур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував вiддихатись. Його руки стиснули колiно якраз над iмпровiзованим джгутом.

Минуло кiлька хвилин, вiн не витримав i знову вигнувся, щоб подивитись на те мiсце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нiкого. Офiцер зник. Лiнiя атаки ще перемiстилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрiв далi. Едуард мiг тепер зайнятися своею ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомiсть вiн вигинався, як риба без води, затискуючи собi стегно i втупившись в те кляте мiсце…

Нарештi, вiн наважився. Але було дуже важко.

Пiднявшись на лiктях, вiн почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передплiччя, а от лiвою ногою можна було трохи вiдштовхуватися. Кожен метр давався неймовiрними зусиллями. Важко пояснити, навiщо вiн це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнiвним типом – всi його терпiти не могли. Вiн був iз тих офiцерiв, для яких вiйськове пiдпорядкування було важливiшим, нiж атака на ворога.