До побачення там, нагорі

Є, звичайно, жiнки, на яких отака зарослiсть справляе враження – ознака самця, дикуна, зрiлостi або якогось iспанського типу. На всiх, тiльки не на Сесiль. Зрештою, навiть без думки про Сесiль Альберт терпiти не мiг лейтенанта Праделя. Властиво, вiн йому не довiряв. Бо той любив давати накази, iти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправдi подобалося.

Але вiд недавнього часу той був якимось пригнiченим. Було видно, що можливiсть перемир’я зводила його моральний дух нанiвець, збивала його патрiотичний порив.

Сама думка про кiнець вiйни вочевидь пригнiчувала лейтенанта Праделя.

Вiн виявляв пiдозрiлу нетерплячiсть. Його дивувала вiдсутнiсть запалу у пiдлеглих. Коли вiн крокував по траншеях i звертався до солдатiв, то мусив вкладати в своi слова увесь можливий ентузiазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливiше про бошiв, для яких «великою честю» буде отримати останнiй гарматний удар. Але у вiдповiдь чув лише невиразне бурмотiння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своiх черевикiв.

Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнiм, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздiшим?

Зрештою, саме так i мало статися.

Якщо досi в очiкуваннi перемир’я днi минали досить спокiйно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ пiдiйти до бошiв ближче, щоб розвiдати ситуацiю. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозумiти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кiнця вiйни.

Але нiчого не залишалось, як iти в розвiдку. З цього моменту нiхто не мiг передбачити перебiгу наступних подiй.

Для того щоб наповнити цю мiсiю значущiстю, лейтенант Прадель невiдь-чому вибрав Луi Терйо i Гастона Грiзонье – молодого i старого (можливо, як союз мужностi та досвiду). У всякому разi, отi iхнi чесноти були зайвими, бо прожили вони не бiльше, нiж пiвгодини пiсля призначення. Вони не повиннi були вiдходити надто далеко. Слiд було пробратися вздовж пiвнiчно-схiдноi лiнii, прорiзати в кiлькох мiсцях колючий дрiт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територiю i повернутися назад, щоб повiдомити, що все спокiйно.

Всi ж бо були переконанi, що н?чого там видивлятися. Обидва солдати зовсiм не боялися отак наближатися до ворога. Беручи до уваги статус-кво останнiх днiв, навiть якщо iх i помiтять, бошi дозволять iм роздивитися i повернутися назад, – це мало би бути просто вилазкою, розвагою.