До побачення там, нагорі

За кiлька днiв вiн би просто згнив. А Праделю не потрiбнi зайвi свiдки його «героiзму».

Альберт сам передав дублiкат у центр логiстики. Йому сказали, що сьогоднi вже запiзно.

Час тягнувся безкiнечно.

Молодий лiкар пiшов iз лiкарнi. І невiдомо, хто прийде на його мiсце. Залишалися хiрурги, iншi медики, яких Альберт не знав. Один з них зайшов у палату, трохи постояв i пiшов, нiби тут уже все було ясно.

– Коли його заберуть? – спитав у Альберта.

– Якраз вирiшуеться, це все через направлення.

Його було зареестровано, але…

Лiкар рiзко обiрвав його:

– Коли? Бо якщо так i далi буде…

– Менi сказали – завтра…

Той скептично пiдняв очi до стелi. Лiкар усякого надивився за свое життя. Вiн розумiюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Вiн обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.

– І провiтрiть палату, – сказав вiн виходячи, – тут можна задихнутись!

Наступного дня вiд самого свiтанку Альберт уже чергував бiля логiстичного бюро.

Найбiльше вiн боявся, що по дорозi зустрiне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда – вiн на все здатен. Не слiд привертати увагу – от що найважливiше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поiхав.

– Сьогоднi? – спитав Альберт.

Його вiдданiсть розчулювала. Працiвник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усiм тут зазвичай було на все начхати – бiльшiсть оберiгали тiльки свiй зад. А оцей… Нi, не сьогоднi. Завтра.

– А о котрiй годинi?

Працiвник довго розглядав своi графiки.

– Ти мусиш зрозумiти – ми заiжджаемо у багато мiсць збору, – вибач, але так у нас це називають, – сказав вiн, не пiднiмаючи очей. – Санiтарна машина мае бути тут десь вiдразу по обiдi.

– Це вже точно?

Альбертовi захотiлося сподiватись. Добре, що вже завтра. Вiн i сам собi дорiкав: ну чому вiн такий повiльний i ранiше не здогадався? Стiльки часу втрачено… Едуарда вже могли давно перевезти, якби вiн не був таким придурком.

Завтра.

Едуард бiльше не спав. Вiн сидiв на лiжку, пiдпертий подушками, якi Альберт позбирав для нього з усiх сусiднiх палат, i годинами гойдався, важко стогнучи.

– Тобi боляче, так? – спитав Альберт.

Але Едуард не вiдповiдав. Бо не мiг.

Вiкно постiйно було трохи вiдкрите. Альберт завжди спав поруч у крiслi, пiдставивши ще одне пiд ноги. Вiн багато курив, щоб не заснути i наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.