До побачення там, нагорі

Отже, я вас слухаю.

Альберт ще навiть не встиг розчовпати сказане.

– Не знаю… – тiльки й змiг вичавити вiн.

У подiбнiй ситуацii матiнка йому говорила: «Ну от, це так схоже на тебе, Альберте! Коли треба прийняти рiшення, показати себе мужчиною – вiн вiдступае: “Не знаю… Треба подумати… Можливо… Я спитаю…” Давай, Альберте, наважуйся! Якщо ти i далi думаеш, що життя…» i т. д. i т. п.

Капiтан Прадель у цьому був чимось схожий на панi Майяр. Але наступав вiн швидше.

– Я вам скажу, що ви зараз зробите.

Ви пiднiмете свiй зад i вже ввечерi передасте паннi Перiкур гарний труп, пiдписаний «Едуард Перiкур», чуете мене? День роботи – i ви собi спокiйно поiдете додому. Але добре подумайте, бо якщо вибираете камеру – я до ваших послуг…

Альберт розпитав товаришiв, i йому вказали на кiлька цвинтарiв на околицi. Вiн перевiрив тi, що знав. Найбiльший був у мiсцевостi П’ереваль, за шiсть кiлометрiв звiдси. Там вибору буде найбiльше. Альберт вирушив туди пiшки.

Кладовище було обгороджене деревами та всiяне могилами. Спочатку iх пробували копати поруч, рядами, але потiм вiйна завалила кладовище такою кiлькiстю тiл, що iх ховали де-небудь, в довiльному порядку, де ще залишалося вiльне мiсце. Могили були розташованi у рiзних напрямках, на деяких були хрести, на деяких – не було, або вони похилилися. Тут ось iм’я е. А там ножем на дерев’янiй дошцi вирiзано просто слово «солдат». Були десятки таких, iз написом «солдат».

А на деяких могилах замiсть хреста було увiткнуто догори дном пляшку з аркушиком паперу всерединi, а на ньому вказано iм’я солдата (це на потiм, може, комусь треба буде дiзнатися, хто похований там).

Через своi вiчнi терзання Альберт мiг би годинами блукати мiж невiдомими могилами кладовища П’ереваль, перш нiж вибрати одну з них. Але вiн зрештою визначився. «Ну, що ж, подивимось, – сказав вiн сам собi, – час iде, а ще дорога назад, у центр демобiлiзацii, – треба щось вирiшувати».

Вiн повернув голову i вибрав одну могилу, на хрестi якоi не було нiчого вказано, i сказав собi: «Оця».

Вiн вийняв дошку з огорожi, знайшов камiнь, прибив половинку вiйськового жетона Едуарда Перiкура, позначив мiсце, i як фотограф у день весiлля, вiдiйшов на кiлька крокiв, щоб подивитися на загальну картину.

Потiм вiн повертався в каяттi, в докорах сумлiння, бо навiть заради доброi справи йому важко було брехати.