До побачення там, нагорі

Через шибку вiкна вiн позирнув на Альберта з голови до п’ят, потiм вiдкрив дверцята, вискочив з машини i вiдвiв його трохи вбiк, мiцно ухопивши за руку.

– Якщо ти погоджуешся, ти – в долi, розумiеш?

Альберт ствердно кивнув. Вiн повернувся до лiмузина, з вихлопноi труби якого слабко димiло. О Боже, пiсля всiх цих рокiв знегод i поневiрянь вигляд цього лiмузина надто дратував…

– Скажи менi… – пошепки спитав водiй, – скiльки ти з них береш?

Альберт розумiв, що з таким типом говорити про безкорисливiсть абсурдно.

І вiн швидко мовив:

– Триста франкiв.

– От дурень!

Але в цьому виразi вiдчувалося й задоволення водiя, так нiби вiн вчасно i вдало виплутався з делiкатноi ситуацii (у глибинi душi вiн отримував задоволення як вiд того, що вигравав сам, так i вiд того, що програвали iншi). Вiн ткнув пальцем у напрямку лiмузина.

– Ти що, не розумiеш? Вона носить дорогу шубу, вони грошi лопатою гребуть! Ти б мiг легко просити чотири сотнi. А може, й п’ять.

Вiдчувалося, що вiн уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам.

Але обережнiсть його стримувала, i водiй вiдпустив його руку.

– Гаразд, давай не будемо затримуватись.

Альберт повернувся до машини (дiвчина так i не вийшла хоча б привiтатись, подякувати абощо. Зрозумiло: вiн був лише найнятим, пiдлеглим).

Вiн сiв, i машина рушила. Лiмузин також поiхав на вiдстанi (ми iх не знаемо, а вони – нас, на випадок, якби раптом iх зупинили жандарми i почали ставити питання).

Вже настала темiнь.

Жовте свiтло фар висвiтлювало вулицю, але в кабiнi не було видно навiть власних нiг.

Альберт виставив руку перед собою до панелi приладiв i оглядав пейзаж перед собою. Вiн керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошнiше ставало. Вiн вирiшив: якщо щось пiде не так – вiн втече через лiс. Водiй за ним не побiжить, отож вiн втече, повернеться до Парижа, де скористаеться iншим транспортом.

Капiтан Прадель зi своiм зростом мiг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фiзичну пiдготовку.

То що ж робити? Йому вже хотiлося до вiтру, i вiн ледве стримувався.

Вантажiвка пiднялася на останнiй пагорб.

Кладовище починалося якраз бiля дороги. Водiевi вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навiть не доведеться торкатися коробки передач – можна буде просто вiдпустити гальма, щоб машина поiхала.

Коли двигун замовк, настала така тиша, нiби все накрили ковдрою.