До побачення там, нагорі

Той лежав, поспiль заляпаний болотом, а його зiщулене тiло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим i в такiй безпораднiй позi…

Щось пiдштовхнуло Альберта (можливо, iнтуiцiя) торкнутися плеча старшого i перевернути його. Труп важко похитнувся i завалився на живiт. Альберту вистачило кiлькох секунд, щоб зрозумiти, що насправдi сталося. До нього дiйшло: коли йдеш обличчям до ворога, неможливо, щоб тебе застрелили двома кулями в спину.

Вiн переступив через труп, зробив ще кiлька крокiв, нахилився, сам не знаючи чому (куля ж бо знайде тебе – випрямлений ти чи схилений – це вже рефлекторно), нiби зменшуючи площу попадання, ти – солдат, i тому боiшся небесного гнiву за всю цю вiйну.

І ось вiн уже бiля тiла Луi. Який же вiн молодий, цей хлопчина, що стиснув отак кулачки перед своiм обличчям, як це жахливо – отак померти в двадцять два роки… Альбертовi не видно було його обличчя, заляпаного болотом. Йому видно лише спину. Ще одна куля. З двома у спинi старого – всього три. Усе i зiйшлось…

Альберт пiдвiвся, приголомшений цим вiдкриттям. І тим, що все це може означати. За кiлька днiв до перемир’я хлопцi не поспiшали кидатися на розбiрки з бошами. І единим способом розворушити iх треба було розiзлити iх. Але де ж був Прадель у той момент, коли цим двом нещасним стрiляли в спину?

О Господи…

Вражений побаченим, Альберт розвернувся i помiтив за кiлька метрiв того ж таки лейтенанта Праделя, який кинувся на нього так хутко, як тiльки йому дозволяла амунiцiя.

Його намiр був зрозумiлий, а на обличчi викарбувалась рiшучiсть. Альберт вловив цей прямий i злiсний погляд лейтенанта, який тепер був здатен на все. Все стало зрозумiлим, як ясний день.

У цю мить Альберт збагнув, що це – кiнець.

Вiн спробував зрушити з мiсця. Але нi мозок, нi ноги його не слухались. Все вiдбулося надто швидко. Однак Альберт, як ви вже зрозумiли, був не з метких. Три кроки вистачило Праделю, щоб наблизитись. А позаду була глибока вирва вiд вибуху снаряда.

Вiд мiцного удару плечем у груди Альбертовi забило подих. Вiн утратив рiвновагу, спробував утриматися, але впав навзнак у яму, розкинувши руки.

І вже в ямi, потопаючи у грузькому болотi, вiн побачив, як вiддаляеться, нiби в сповiльненому русi, Прадель. Вiн устиг помiтити лише його обличчя i отой погляд, в якому читалися самовпевненiсть, рiшучiсть та виклик.

На днi ями Альберт скоцюрбився, ледве утримуваний своiм наплiчником.