Настане день, закінчиться війна…

 – Для тебе не е доказом мова, якою написанi святi книги? Цiею мовою користувалися i нашi предки, i руськi сотнi рокiв тому.

– Але ж ми заледве розумiемо один одного, – спробував вiдстояти свою думку Засмужний. – Пiд час служби в армii до нас приiжджали драгуни з царськоi Росii. Ми не порозумiлися.

– Тому що ми, русини, пiсля монголiв вiддiлилися вiд единого стовбура руського народу. Згадай iсторiю. Кого тiльки не було на нашiй землi! Литвини, ляхи, румуни, австрiйцi. І кожен засмiчував нашу мову.

А святi книги залишилися такi самi. Вони незнищеннi, як i мова, якою вони написанi. Крiм того, – продовжував священик, – менi чомусь здаеться, що ти згодишся зi мною, що слова «Отче наш, що еси на небесах» бiльш зрозумiлi русинам, анiж «Pater noster, qui es in coelis…».

Отець Саламон пiдвiвся, пiдiйшов до шафи, заставленоi книжками, узяв одну, найменшу, i повернувся до столу.

– Цю книгу я даю тобi, – сказав вiн.

– Що це? – запитав Теодор.

– Календар за 1905 рiк. Його випустило товариство iменi Качковського.

Знаеш про це?

Теодор кивнув головою. Товариство Михайла Качковського було москвофiльським, повсюдно пропагувало красиве життя в Росii i мiж ним та «Просвiтою» завжди iснували суперечностi, якi час вiд часу навiть переростали у сутички.

– Вiзьми ii, – продовжував Лев Саламон. – Почитай, помiркуй. Не спiши з висновками. Але хоч як би ти вирiшив, я наполегливо запрошую тебе прийти наступноi недiлi до школи.

– Навiщо?

– До нас прибуде адвокат доктор Михаiл Король з Жовкви.

– Вiн…

– Так, вiн, як i я, належить до руськоi народноi партii. Я гадаю, тобi буде корисно його послухати. Прийдеш?

Теодор знизав плечима.

– От i добре, – прийняв цей жест за згоду священик. – І, якщо можеш, приведи з собою декiлькох серйозних хлопiв.

– Спробую, – непевно сказав Теодор.

– Ти не думай, ми не виступаемо проти його цiсарськоi величностi. Зрештою, вiдповiдi на усi запитання ти знайдеш у цiй книзi.

Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанii, зупинився.

Вийняв з кишенi люльку, посипав тютюну, неспiшно запалив. Цю звичку вiн принiс з армii i не збирався вiд неi вiдмовлятися. Правда, на вiдмiну вiд деяких iнших односельцiв вiддавав перевагу не сигаретам, а «файцi».

Вiн крокував дорогою додому i роздумував над словами отця. Сьогоднiшня розмова вибила його iз звичноi колii. До цього моменту Теодор не збирався нiчого мiняти у своему звичному життi.