Настане день, закінчиться війна…

Класна кiмната вже була заповнена ущент знайомими чоловiками. Засмужний iз здивуванням впiзнав своiх друзiв Бучму, Холода i Березовця. Вони сидiли пiд стiною на лавцi i, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов мiж рядами до хлопцiв, якi при його появi посунулися, i сiв на звiльнене мiсце.

– Як ви дiзналися? – тихо спитав вiн. – Я вам не хотiв говорити.

– А чому? – запитав Михайло.

– Та я i сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор.

– Не бiда. Зараз побачимо. Не сподобаеться – тiльки мене i бачили.

Бучма, виявляеться, думав так же, як i Теодор. А вiн озирнувся i зустрiвся поглядом з Семком Процiвом. Той сидiв у самому кутку. У його руцi Засмужний запримiтив якийсь папiр. Семко, виявляеться, збирався записувати почуте.

Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У вiдкритi дверi зайшов мiсцевий священик Лев Саламон у супроводi незнайомця. Це був старший чоловiк з акуратною борiдкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоiсь винятковостi цiй подii.

– Слава Ісусу Христу! – привiтався священик.

– Слава навiки! – не в такт вiдповiли присутнi.

– Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон.

Мов за командою чоловiки замахали руками, наче це могло розiгнати тютюновий дим.

Лев Саламон i прибулий сiли за вчительський стiл.

– Дорогi во Христi браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогоднi у це примiщення i душа моя радiе, що ви послухали мене. Нашу парафiю провiдала знана на теренах повiту людина.

Я довго не буду говорити. Натомiсть надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю.

Прибулий пiдвiвся, окинув поглядом присутнiх i, набравши повнi легенi повiтря, почав:

– Коли ваш духовний пастор запросив мене приiхати сюди i виступити перед вами, я спочатку сприйняв це як звичну поiздку i звичний виступ. Але я з подивом i здивуванням вiдзначаю, що помилився. Ви можете сказати, що цей мiй звичний вступ i що так я починаю усi своi виступи. Як на духу кажу, що нi.

Не хочу образити iншi парафii й iншi села, але тут я вiдчуваю якусь особливу благодать. Благодать, таку рiдкiсну супутницю нашого життя.

Мiсцевих селян було важко запiдозрити у симпатii до котроiсь з багаточисленних партiй. Каменюхи в основнiй своiй масi були аполiтичними, що не заважало iм живо вiдгукуватися на усi полiтичнi подii, якi час вiд часу сколихували Галичину. Незасмiченi партiйними програмами, вони були благодатним грунтом для свiжих iдей.