Настане день, закінчиться війна…

На Зеленi свята пiсля вiдправи Теодор Засмужний взяв з собою сусiда Василя – колишнього товариша батька – i з благословення мами попрямували до господи Панькiв. Там на них вже чекали. У великiй кiмнатi за столом сидiли батьки Палазi. Сама дiвчина скромно примостилася у кутку пiд пiччю.

Бiльше в хатi нiкого не було. Старшi дочки вже повиходили замiж, а брат Дмитро саме служив у вiйську.

– Слава Ісусу Христу! – з порога привiтався дядько Василь.

– Навiки слава! – вiдповiв господар. – Запрошуем, дорогi гостi, сiсти за стiл.

Теодор, який не любив довго тягнути гуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю i з моста у воду випалив:

– Дядьку Даниле! Вiддайте за мене вашу дочку!

Старий Панько, що приготувався до довгоi словесноi перепалки, усмiхнувся у прокуренi вуса, кивнув своiй жiнцi i лише сказав:

– А бери!

Тут занепокоiвся вже Теодор. Вiн, зрештою, не сумнiвався, що йому не вiдмовлять, але якось не солiдно було прийти до хати нареченоi i вийти вiд неi одразу.

Але Засмужний не розгубився. Вiн вийняв з кишенi пляшку купленоi у шинку горiлки, поставив на стiл перед господарем i на правах майже жениха сказав:

– Палазю, а ну дiставай чарки!

Тут заметушилася i мати. Вона незвично на своi роки швидко пiдвелася i, кивнувши дочцi, зникла за дверима комори. Поки Палазя ставила на стiл три склянки, Данило Панько уважно розглядав принесену горiлку i, видно, залишився задоволений вибором майбутнього зятя.

– Ну, – сказав вiн, – поки принесуть щось закусити, давайте спробуемо, що ти принiс, дорогий зятю.

Вiн вiдкоркував пляшку, налив Теодоровi по вiнця.

– Пий!

Жених пiдвiвся, обережно пiднiс повну чарку, подивився на Палазю i сказав:

– За наше майбутне подружне життя, Палазю!

З цими словами Теодор випив усю горiлку до дна. Вiн взагалi-то пив мало i нечасто, але сьогоднiшнiй ритуал вимагав.

Панько тим часом налив Василевi i собi.

– Давай, Василю, вип’емо за наших дiтей.

Пiсля першоi чарки господиня принесла закуску. Закусувати було незручно, i Данило налив ще по однiй.

Пiсля другоi чарки розмова стала невимушеною, зникли умовностi, що iснували до того.

– Ох, Теодоре! – говорив Данило. – Через тебе я втрачаю ще одного свата.

– Чому? – здивувався Василь. – Ти маеш на увазi вiйта?

– Та шляк би його трафив з його вiйтовством! – сплюнув Панько.