Без козиря (збірник)

Проте вибiйники колупали стiну, як i ранiше, а Задоя плiшив складенi гармошкою цямрини. Вiн весь лиснiв вiд поту i вже не лазив, а качався котком.

Ілько знову вилазить iз нори на штрек. Гарасько куняе на вугiллi.

– Чого ти все спиш?

– Порожняку немае.

– А я вже нi нiг, нi рук не чую. Сказилася б така робота. – І вiн з гуркотом перекидае санки аж пiд самий стояк.

– А ти обережнiше. Один коногон так зачепив вагончиком крiплення, а за ним друге. Так воно як пiшло валитись, як пiшло, сажнiв три стелi так i рухнуло йому на голову.

Кiнь, конешно, тiльки квакнув, а коногон попав пiд вагон.

– І задавило?

– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав мiж вагончиком i нахиленими стояками i сидить, як у куренi. Чуе, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить i чекае. Знову стукають.

«Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить собi й чекае. Уже й iсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае, i вже, знаеш, так, по-нашому, по-шахтарському.

«Зараз вiдкопаемо!» Разiв десять отак i вiдповiдав, а потiм замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.

– Ще б довше мнихались.

– Чекай. Тривогу зняли, скорiше копати. Розкопали. До нього, аж вiн…

– Давно мертвий!

– Хропе, аж земля iз стелi сиплеться.

Гарасько шморгае носом i, приставивши до рота долонi, кричить у штрек:

– Давай порожняк, порожняк давай!

Із темряви вогкого штреку, де тлiе жовта цятка, долiтають хрипкi то лагiднi, то сердитi вигуки.

– Вороч!

У вiдповiдь чути удари копит об стальнi рейки i лунке брязкання вагончикiв.

– Чуть дай. Чуть дай, ну!

Западае тиша. Не чути навiть шереху. Коногон чекае i раптом вибухае майстерною лайкою:

– …Чуть дай!

Цей пiднесений, насичений волею i каскадом динамiчних слiв вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата вiйськова команда. Вагончики здригаються, i партiя посуваеться вперед, посуваеться не бiльше, як того хотiв коногон.

Потiм вагончики починають гуркотiти густим металевим басом, iх покривае в'iдливий степовий посвист, i партiя мчить у чорних тунелях до бремсберга.

Гарасько чухае свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгае носом i йде по вагончик.

– Ex, жисть-жестянка! – лаеться, слово в слово повторюючи коногона.

Ільковi ця «жисть» теж починае не подобатись. На колiнах не було вже живого мiсця. Руки вкрилися виразками.