Перед тим, як герой

Молодий чоловiк, який помер за любов до Батькiвщини. Чому лунають слова пробачення i прощання, а не лунають слова любовi.

Вiн любив свою маму. Дуже любив, так люблять дiти своiх матерiв, на жаль, йому вже нiколи не доведеться говорити своiй мамi i рiдним про те, як сильно вiн iх любить. Там, в церквi, стоiть його дiвчина. Вона його кохае i завжди буде пам'ятати. І я знаю, що i вiн кохае ii i завжди буде. Вона стала коханням його життя.

Юнак, який лежить в трунi, вже не зможе сказати про те, як сильно вiн iх любить, як сильно любить життя.

Про це я сказала в своiй головi. В моiх думках вiн чiтко вимовляв слова любовi.

Священник ще раз запитуе про те, чи е бажаючi ще щось сказати про Устима чи для нього. Настае тиша.

Голос повiдомляе, що труну з тiлом Устима будуть переносити на кладовище. Каже людям, що потрiбно звiльнити прохiд, щоб юнакам – побратимам Устима винести його з церкви, каже формувати колону, закликае людей нести квiти i дзвонити в дзвони.

Я стою бiля дзвiницi, менi на очi падае блакитно-жовте полотно прапора.

Я вiдкидаю його, а воно наполегливо лягае на очi. Дзвони лунають. Проходом рухаеться колона. Спочатку йдуть молодi дiвчата i хлопцi з оберемками квiтiв, з вiнками, потiм хлопцi несуть прапор, потiм виносять труну. Натовп душать сльози. Жiнки i чоловiки плачуть. В людей червонi вiд слiз очi. Слiдом за труною йдуть священники. Вони теж плачуть.

Натовп рушае. Десь серед цiеi незлiченноi кiлькостi людей е батьки Назара Войтовича. Вони приiхала пiдтримати батькiв Устима Голоднюка.

Вони крокують за труною, юнака так само, як вчора йшли за труною сина. Ще недавно зовсiм чужi люди приiхали пiдтримати людей, якi переживають те саме горе, що i вони.

Люди йдуть. Ми з сестрою тримаемося за руки. Я бачу на дорозi квiти. Останнiй шлях Устима всiяний квiтами. Менi на очi находять сльози, але я стримуюся. Не буду плакати. Не зараз. Вдома. Сама. Коли нiхто не побачить.

Дивлюся на цi квiти. Дивлюся на людей. Кожен проходить цей шлях по – своему.

Хтось розмовляе i намагаеться вiдволiктися, хтось плаче, хтось просто мовчить.

Я озираюся, позаду мене море людей i передi мною теж люди. Я не бачу нi початку, нi кiнця цiй колонi. Чую хтось каже, що приiхав з Вишнiвця, а хтось з Тернополя.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/rina-grigorinska/pered-tim-yak-geroy/) на ЛитРес.