Остап Вишня. Невеселе життя

Звалася так та казкова краiна через те, що ii населення, люд тобто ii божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тiльки починало було спинатися на ноги, i коли було його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лiзе до потилицi й починае чухатись. І так ото чухаеться все свое життя, аж поки дуба врiже…

Через те й краiна звалася «Чукрен»…

Власне кажучи, перша ii назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комiсiя той перехiд «хи» на «ки» затвердила.

Жили там люди – чухраiнцi.

Усе було вони чухаються та спiвають.

До спiвiв вони були великi мастаки.

Спiвають було цiлими столiттями.

Спочатку в них пiснi були дуже короткi, мелодiйнi i з глибоким змiстом, а потiм, як уже було заведено «Всечухраiнський день музики», починали спiвати «Корита»:

Ой корито, корито,

Повне води налито.

Там дiвчонки води мили,

А мальчишки воду пили.

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заварювать,

Не хочу тiбе любить,

З тобою разговарювать.

Спiвали вони так, що сусiди iхнi, атлантидяни отi самi, аж вiкна було зачиняють:

– Спiвають чухраiнцi! От народ!? А коли ж вони вже за iндустрiалiзацiю вiзьмуться?

А тi спiвають, а тi спiвають…

Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачему,

По какому случаю,

Одного тiбе люблю,

А десяток мучаю.

Отак i жила та казкова краiна «Чукрен».

І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювiлейне свято: чи то десятирiччя якоiсь подii, чи то ювiлей якогось громадського дуже важливого чинника, – одне слово, дуже якесь велике мало вiдбутися свято.

Вирiшили святкувати.

От надiходить уже й свято, а чухраiнцi чухаються собi помаленьку.

Сусiди збоку нагадують:

– Не прогавте, хлопцi!

А чухраiнцi iм:

– Нiчого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самiсiньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не пiдготувалися як слiд…

Що маеш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарiд був.

Через те, мовляв, що рiк для нас дуже короткий, ухвалюемо, що з цього числа рiк у нас мае бути на тисячу днiв.

Щоб не дуже, значить, поспiшали.

Зрадiли всi дуже…

А заслужена iхня артистка вийшла на сцену в народнiм театрi й проспiвала художньо:

Вiють вiтри,

Вiють буйнi,

Аж-аж-аж дерева гнуться.

На тiм, поки що, i кiнчився «народний здвиг» з цього приводу.