Григорій Косинка

Батьки моi жили вбого, бо мало землi мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по веснi щороку ходив на заробiтки – косар був добрий, – а косарiв на Херсонщинi – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит…

Пiзньоi ж осенi, повернувшись iз заробiткiв додому, батько щороку йшов працювати до григорiвськоi цукроварнi – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробiтки його, як робiтника-чорнороба, були мiзернi: батько все мрiяв виiхати десь на Амур, на землi вiльнi…

Змалку – така вже доля всiх селянських дiтей – я пас влiтку скот, а зимою ходив до земськоi школи – в сусiдне село Красне, звiдки родом була мати.

Дитячi лiта ще й досi стоять менi перед очима, тiльки час, здаеться iнодi, заткав iх на якусь хвилину синьою намiткою, – так врiзались вони в пам’ять.

Року 1908-го, коли не пiзнiше, батьки спродали господарство – хату й землю, – i всi ми рушили на той далекий та суворий Амур – виiздили були з Украiни навiки.

Байкал, повноводна Зея, лiси несходимi, корейцi, китайцi i хата наша березова пiд стiною предковiчного бору – все це до дрiбниць зафiксувала моя пам’ять…

Ловив я тодi на Амурi карасi з дiдом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласикiв записуй нас.

Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своеi-таки хати; робiтник-китаець сидiв на пеньку проти сонця, все намагався розказати батьковi щось веселе – вiн кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слiв не зрозумiти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…»

Мати поклали вальок глини на призьбу, сiли поруч того китайця та й заходилися плакати так гiрко й страшно, як нiколи до того не плакали:

– Я буду в рiднiй сторонi, – казали вони батьковi, – старцiв водити та дiтей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб моi дiти пропадали десь, як тi щенята… Не треба менi твоеi вольноi землi, не хочу… Яке тут життя?

Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрiй – розплакалися й собi.

Батько довго стояв мовчки, далi витяг двадцять копiйок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.

– Годi робить, ходя. Не хазяйнувати менi тут.