Святослав

Потiм Вiста повернулась до хижi – там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покiйному.

Старiйшину поховали над Днiпром одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином.

Колись, i це добре пам’ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воiка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули.

Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в’ялих трав.

Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в своi щити, у нестямi закричали жiнки, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.

Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем iх грiли.

А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд iжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.

– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.

– То й сядемо, – залунали з усiх куткiв голоси.

А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.

Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.

Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.

Коли ж усi добре сп’янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:

– Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воiка, нашого полянського роду…

І люди, кожен по-своему, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:

– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокiйно повiв далi:

– Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами…

Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:

– Боровся з ворогами….

Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.

…Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати.