Святослав

Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неi головами.

– Що ви говорите? – захрипiв Микула.

– Говори краще ти! – кричав Бразд.

– Вiддавай скарб! – волав Сварг.

І вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.

– Клянусь Перуном! – хрипiв Микула. – Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.

– Брешеш! – кричав Бразд i трусив Микулу.

– Лжа! – волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик – на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:

– Пощо убиваете? Пощо?

Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

– Ходiмо! – промовив Сварг.

– Пiдемо! – махнув рукою Бразд.

Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.

– Що то було? – запитала Вiста. – Чого вони тебе хотiли вбити?

– Мовчи! – вiдповiв Микула. – Мовчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб’е. Лягайте спати, спiть…

Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таемничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.

Роздiл другий

1

Гора[18 - Гора – найстарiша частина давнього Киева.], як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори – вiд Подолу, Днiпра й Перевесища – лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.

Одразу ж пiсля цього на Горi – у теремах княжих, на дворах воевод, бояр, тисяцьких i тiунiв[19 - Тiун и – урядовцi, виконавцi.

], що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв[20 - Гриднi – княжа охорона.], смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, – запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.

Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi[21 - Жеравцi – блоки.], щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст.