Святослав

 – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.

Вiста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленоi риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима.

Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

– А що то за рик, дiду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якоi готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

– То й ти встала, Малушо?

– Я давно не сплю, дiду.

– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От пiду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.

– А ти не боiшся, дiду?

– Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiею стрiлою, а коли впаде – ножем…

Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами.

По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.

Увiйшов Микула.

– Денниця[2 - Денниця – вранiшня зоря.] догорiла, – сказав вiн. – Свiтае.

Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебро води.

– Обмийся, – звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.

– То й сядемо, – владно промовив Ант.

Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не iв, усi мовчали.

Ант вiдклав своi стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив iх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.

Проте й зараз нiхто не почав iсти.

Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.

Такий був давнiй покон[3 - Покон – звичай.] iхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поiсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду.