Святополк ІІ Ізяславович

Хоча нi, почекайте. Покличете, коли приiде Володимир.

Повiки князя обважнiло зiмкнулися…

Помираю… Помру, виходить, сьогоднi. Не хочеться, ох, як не хочеться. Хоча життя, як для найменшого Ярославича, склалося. Терпiння мав завжди i в усьому. Не кремсав долю налiво-направо. Чекав, усе життя чекав. Не марно: зберiг i себе, i дiтей своiх. Дай, Боже, iм вiку довгого. Любив мене батько, мабуть, найбiльше серед усiх синiв своiх. Вивчитися дав. Недарма читаю i слов’янською, i латиною, i грецькою, i перською. Та й iншi мови розумiю – он коли посольства йдуть, то i тлумачiв не потребую.

Не потребував… У минулому все… Лишилося дiтям останнi настанови… i вiдiйти з миром: щось зовсiм зле.

Темнi тiнi збiгли стiнами палат i заховалися, зсупонилися у кутку, чекаючи свого часу.

Князь застогнав. Княгиня кинулася до нього.

– Чого тобi, Всеволоде?

– Води, попити, – i свiтла, бо темно дуже. Чого так темно? Де Володимир? Чого не йде Володимир?

Тоi митi рвучко вiдчинилися дверi i до палат убiг спiтнiлий княжич.

– Батьку, я тут! – вигукнув Володимир i кинувся до хворого.

Слiдом за ним увiйшов Ростислав, молодший син Всеволода. Вiн став трохи подалi – мав острах перед покiйниками. І хоча батько ще живий, Ростислав знав: смерть поруч.

Князю подали води. Внесли свiтла. День тiльки починався, i надiя на одужання лишалася.

– Що каже лiкар? – Володимир рвучко звернувся до княгинi.

– Вiн не хотiв лiкарiв.

– Я ж казав, що треба робити. Чому мене не послухалися? Чому не покликали ченця Агапiта? Чому?.

.

– Володимире, ти заспокойся, – долинув слабкий голос Всеволода. – Поки що я тут князь, i всi виконують лише моi розпорядження. Знаю, прийшов останнiй день, тому i покликав вас. Сперечатися нiколи. Тож, прошу, залишiться, Володимире i Ростиславе, а решта вийдiть.

Усi тихцем полишили палати. Як тiльки дверi зачинилися, Всеволод звернувся до синiв.

– Я пiдiймався на Киiвський стiл двiчi. Востанне утримував його бiльш як п’ятнадцять рокiв. Я бачив рiзне i завжди намагався бути чесним i з братами своiми, i з племiнниками.

Звичайно, не всi згадають мене добрим словом. Прошу в них вибачення, i якщо вже сам я не в змозi сказати, то прошу вас, сини моi, iм переповiсти. Особливо я завинив перед небожем своiм Олегом, сином Святослава, який потрапив до землi Тмутороканськоi, а потiм через оману був проданий до невiльничого ринку на Родосi.

Князь, роблячи надзусилля, перехрестився. Стулив повiки. Вуста прошепотiли молитву.

Настала томлива тиша.