Святополк ІІ Ізяславович

 – Ви у нас головнi мужi, хто ухвалюватиме рiшення, – i з паузою, – ну, i я, звичайно.

Цiеi митi вiдчинилися дверi й до зали ввiйшов митрополит Єфрем у супроводi кiлькох епископiв та попрямував до вiдведеного вищому духовнику мiсця. Всi пiднялися i вклонилися. Святiший благословив присутнiх i звернувся до князя:

– А чого, княже, ти не проводиш раду в стiнах Святоi Софii? Там i молитву спiльну сотворили б, i мiсця бiльше.

– Тому, Святiший, що мiсцем мого життя е двiр батькiвський. І вiднинi всi державнi справи будуть вирiшуватися саме тут.

А для молитви е свiй час i свое мiсце.

Митрополит прикусив губу, вiдчуваючи себе трохи приниженим перед зiбранням бояр. Звичайно, вiн сам розпочав цю розмову i тепер почувався нiяково.

– То, може, ми з моiми отцями тут зайвi?

– Нi, Владико, вiд вас таiн немае. Якщо бажаете – залишайтеся, якщо е справи важливiшi – Вам вирiшувати… – князь широко повiв руками.

Вгамувавши внутрiшне збурення, митрополит промовив:

– Ми залишимося.

– Ну, от i добре. Ми якраз тiльки почали, i слово доброго пастиря для примирення наших бояр не буде зайвим, – князь переможно обвiв всiх поглядом.

 – Питання у нас одне: як оборонити рiдну землю вiд знахабнiлих половцiв? Киiв i так десять днiв був без влади й тiльки, завдячуючи Божому промислу, не постраждав. Зараз бiля входу до Княжого двору чекають половецькi посли. Що будемо робити?

– Запросимо, – пролунало кiлька голосiв.

– Клич iх, – звернувся Святополк до тiуна, що стояв бiля дверей, – i тлумача нашого сюди.

До зали увiйшло трое послiв половецьких у супроводi руських воiв, тiуна i тлумача.

Вони зняли шапки, вклонилися Великому князю i почали говорити. Спочатку Святополк здивувався тому, що почув. Вiн навiть перепитав тлумача, чи правильно зрозумiв iхнi слова. Та чим далi говорили посли, тим суворiшим ставало обличчя Киiвського зверхника. Виходило, що Святополку для князювання на Киiвському столi необхiдно буде заплатити данину половцям, i тодi вони згодяться на його князювання. Це було зухвало й образливо.

Князь розлютився:

– У нас все вирiшуе громада. Вона мене сюди закликала, i не якимсь зайдам вирiшувати наше право влади. До холодноi iх!

Дехто з бояр кинувся вiдмовляти Святополка, та князь стояв на своему.

– Нi, ви тiльки послухайте, вони будуть нам указувати в нашому домi. Та не буде цього нiколи, – Святополк рвучко пiднявся з мiсця. Почав нервово ходити. Всi напружилися, чекаючи гнiву княжого. – Я сказав до холодноi, та ще й батогiв кожному.