Святополк ІІ Ізяславович

– Це – недобудований храм Святого апостола Петра, закладений моiм старшим братом Ярополком, але… – Святополк пильно подивився на Володимира.

– Так, Ярополк, Ярополк… – Володимир вiдвiв очi.

Запала досить тривала тиша. Киiвський князь гукнув обслугу, щоби принесли чогось випити та трохи наiдкiв.

– Ну що, брате мiй, княже, розповiдай, що з тобою сталося i чим воно закiнчилося, – було видно, Святополк знае про подii в Чернiговi, але хоче все почути з перших вуст.

– Утратив я Чернiгiв, повернувся до Переяслава, – Володимир низько схилив голову, розмiрковуючи.

– Ну, завважимо, ти знав, що так може статися. – Святополк пильно глянув на Володимира, – Не чекав появи Олега? Довго трималися?

– Вiсiм днiв. А половцi, що прийшли з Олегом, тим часом грабували передмiстя Чернiгова, – Володимир обхопив голову руками. – Ох, Олег, Олег!

– А чого ти чекав, княже? За дiдовою настановою: Чернiгiв – Святославовичiв вотчина.

– Якби я того не розумiв, то бились би до сьогоднi, та й батько перед смертю наказав полишити Чернiгiв.

А так миром домовилися, щоби людей не нищити даремно.

– Добре, що розумiеш, – Святополк пiдвiвся. – Чуе мое серце, не остання у вас з Олегом суперечка. Є й у мене до нього своi питання.

Князь чернiгiвський i тмутороканський Олег зiскочив з бiлого в яблуках коня. Новий господар зайшов до спустошеного палацу. Вiн був високого зросту, русявий, з блакитними очима, богатирськоi постави. Вiд таких чоловiкiв жiнки втрачають розум.

Бороди не носив – наслiдок тривалого перебування у Вiзантii. Взагалi пiсля Царгорода в Олега з’явилося багато звичок i вподобань, не притаманних русичам.

Ось i зараз Олег, бажаючи трохи перекусити, зажадав кусень хлiба, вина та оливок.

– Обiд куди накажете подавати, княже, сюди чи до вiтальнi? Там уже трохи прибрали, – ключник шанобливо схилив голову.

– Сюди, i залиште мене на самотi. Хай би хто прийшов, нiкого не пускайте. – Князь зняв накидку. – Принесiть води помитися з дороги.

«Ну, що, княже, ось ти i зайняв свое мiсце! – звернувся сам до себе Олег, – мiсто спадкове. Все начебто вiд самого початку було передбачено дiдом твоiм. Але не врахував, складаючи свiй заповiт, Великий князь, одного: молодим важко очiкувати, доки вiдiйдуть старшi. Тому молодь не зважае на вiк, втрачае повагу, не йде на поступки, навiть цiлуючи Хреста, забувае про зв’язки родиннi. Князi-iзгоi – так, здаеться, таких кличуть.