Інтернат

Карта пiд дощем розкисла й нагадуе залиту вином скатертину в привокзальному ресторанi. Пiтер протискаеться мiж вiйськовими, когось плескае по плечi, комусь, не вiдриваючи погляду вiд карти, тисне руку, вiдразу ж береться сперечатись, водить стриженим рожевим нiгтем по розлiзлiй картi, кричить у запалi. Але бiйцi теж кричать i теж водять по картi своiми пальцями – чорними й промерзлими, не погоджуються з Пiтером. Зрештою, один iз них, схоже, старший, невисокий, мiцно збитий, з коротко стриженим сивим iжаком на головi, плюе, натягае на свiй великий череп чорну спортивну шапочку, перекидае за плече автомат i дае всiм команду вантажитись.

Високий старий боець, худющий i згорблений, згрiбае карту, сiдае за кермо. Поруч iз ним сiдае сивий, у спортивнiй шапочцi. Всi решта пакуються назад. Пiтер якимось чином впихаеться разом iз ними, хоча його, наскiльки можна зрозумiти, нiхто не запрошуе, але вiн усе одно якось впихаеться i навiть пробуе причинити за собою дверцята, аж раптом щось собi пригадуе, вихиляеться на вулицю й кричить до Пашi:

– Ну, ви iдете? Скiльки вас чекати? Давайте сюди!

Паша вiд несподiванки лякаеться й бiжить до «форда».

Але позаду сидить щось iз четверо бiйцiв, i оскiльки всi вони в бронежилетах, то видаються особливо широкими й масивними. Ну i Пiтер, звiсно, вiн теж займае мiсце, i як вони там усi помiщаються – важко зрозумiти. Паша нерiшуче тупцяе на асфальтi, але Пiтер не здаеться:

– Давайте, давайте, – кричить, заклично плескаючи себе по худому стегну, обтягнутому чорною джинсовою тканиною.

Так i iдуть: попереду горбатий водiй i командир, який вперто щось намагаеться розгледiти в шматках карти, позаду – бiйцi в бронежилетах, Пiтер, а на колiнах у нього – Паша. Пашi незручно, вiн нiколи не сидiв на чужих колiнах, хiба що дитиною. Бiйцям теж незручно, за Пашу. Западае мовчанка, чути лише, як глухо постукують один об другий бронежилети.

«Форд» повiльно котиться трасою, обганяючи безкiнечну вервицю вiйськових, що вiд блокпоста вибираються в бiк станцii.

На iхню автiвку озираються з надiею, проте бачать кiлькiсть пасажирiв i розчаровано вiдвертають голови. Але iхати випадае недовго: при в’iздi в селище водiй забирае праворуч, тисне на газ, «форд», залишаючи глибокi, мов надрiзи, колii в жовтому снiгу, пiдкочуеться до мотельного паркiнгу. Пашу випихають першим, за ним на вогке повiтря вибираеться решта пасажирiв.

Двоповерхове примiщення, над головним входом вивiска «Парадiз».