Інтернат

Але дверi все одно тривожно проскрипують у ранкових сутiнках, старий у кiмнатi вiдразу ж прокидаеться, знаходить пульт i мовчки вмикае телевiзор, в якому вiдбуваеться щось жахливе, щось, що стосуеться всiх. А Паша вже добiгае до станцii.

+

Щось не так, думае вiн, щось тут не так. Жодноi живоi душi, жодного голосу. Навiть локомотивiв не чути. Навiть торгiвлi немае. Темно-синiй снiг пiдтiкае водою, погода мало не плюсова, але небо в хмарах, волога висне в повiтрi, iнодi переходячи в ледь вiдчутний дощ, далi на колiях стоiть туман, i в цьому туманi не чути нi голосiв, нi крокiв.

Рано ще, думае Паша напружено, просто ще рано. На пiвднi, там, де починаеться мiсто, теж стоiть пiдозрiла тиша, без вибухiв, без розiрваного повiтря. З-за рогу виiжджае автобус. Паша полегшено видихае: транспорт працюе, все гаразд. Просто ще рано.

Вiтаеться з водiем, той боязко втягуе голову в комiр шкiрянки. Проходить порожнiм салоном, сiдае бiля лiвого вiкна. Потiм не витримуе, пересiдае до правого. Водiй насторожено спостерiгае за всiм цим у дзеркало, наче боiться пропустити щось важливе.

Коли Паша перехоплюе його погляд, водiй вiдвертаеться, запускае двигун, тягне важiль коробки передач. Ображено хрумтить залiзо, автобус рушае, водiй робить коло пошани в порожньому туманi, станцiя лишаеться позаду. У таких автобусах покiйникiв возять, чомусь думае Паша. Спецiальнi такi автобуси з чорною стрiчкою вздовж борту. Цiкаво, там мiсця для пасажирiв е? Чи вдовi на домовину треба сiдати? І куди я таким катафалком доiду?

Автобус минае одну порожню вулицю, потiм наступну.

Далi мае бути вуличний базар, де пенсiонерки щоденно продають щось мерзле. Автобус завертае, проте жодних пенсiонерок, жодних перехожих. Паша вже й розумiе, що справдi щось не так, щось сталося, проте робить вигляд, нiби все гаразд. Не панiкувати ж дiйсно. Водiй старанно вiдводить погляд, женучи катафалк крiзь туман i воду. Треба було новини подивитись, чи що, нервуе Паша. А головне – тиша, пiсля всiх цих днiв, коли небо на пiвднi, над мiстом, нагадувало розпечену на вогнi арматуру. Тихо й порожньо, нiби всi сiли на нiчний потяг i виiхали. Залишилися тiльки Паша з водiем, але й вони проiжджають двi збудованi на пiсках багатоповерхiвки, минають автобазу й викочуються iз селища. Довга тополина алея виводить на трасу, тополi визирають iз туману, наче дiти з-поза батькiвського плеча. Десь там, угорi, вже рухаеться сонце, десь там воно вже напевне з’явилося, хоча його й не видно, але воно все одно вiдчуваеться.