На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Мабуть, не в однiй хатi, i хтозна-як далеко вiд Чорногори, зберiгають на тяжку годину, на хворобу, навiть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужинi мав iз собою ту воду, навiть пiд старiсть, то хто знае…

2

Поволi, мирно дзюркочучи, стiкала хвиля людей i худоби в долини. Як тiльки увiйшли з полонинських плаiв до пущi, пастухи i газди, особливо тi, що замикали похiд, взяли зброю напоготiв, старi рушницi та мушкети з розширеними дулами, позаяк знали, що вовча зграя, як завжди, пуститься за стадами i буде супроводжувати iх аж до осель i села, намагаючись ухопити, що вдасться.

З усiх полонин напливали такi хвилi й зустрiчалися на плаях або далi, вже на дорозi над Черемошем. Фока зупинився там, де Бистрець впадае до Черемошу, у корчмi, що звалася Чердак, де заздалегiдь замовив чималу кiлькiсть пива, багато жидiвських калачiв i тютюну, аби пригощати людей, якi сходилися з усiх полонин i яких вiн намiрявся просити на весiлля.

Чердаками колись називали вартiвнi, завданням яких було не пропускати через гiрськi проходи втiкачiв iз зачумлених околиць.

Цих чердакiв, якi нерiдко вже лежали розваленi по лiсах i пущах, боялися забобонно, казали, що там лежать померлi вiд чуми, i, якщо зайдеш у тi руiни, можна iх розбудити. Втiм, у тi часи Чердак бiля устя Бистреця був насправдi самотнiм, але цiлком пiдхожим пристановищем, де пiсля сходження з гiрських пустищ i бездорiжжя можна було пiдкрiпитися пивом, жидiвською булкою, добути тютюну й почути найновiшi вiстi зi свiту. Горiлки на Чердаку бачили ще менше, нiж у найстрогiшому монастирi, бо навiть пиво привозили з Косова тiльки на такi великi й велелюднi урочистостi, як полонинський вихiд, розлучiння i бистрецький храм на святоi Анни. Поза тим, оскiльки поблизу не було лiсових робiт, Чердак був безплатним сховком, своерiдним клубом i свiтлицею, а не корчмою. Оренда Чердака – то гонор, а не зиск. Тому орендар Етик i його родина бачили здебiльше таких гостей, що переховувалися хоча би на галерейцi вiд зливи та заметiлi, а не таких, якi би щось замовляли, купували i платили. Вони до цього звикли, бо й самi, як усi iншi, пасли i доiли корiв, садили картоплю, пiзнiше кукурудзу, лише про це розмовляли, радi й таким гостям i вдячнi, що iх не забувають, вiдвiдують. Та й що б мiг Етик продати у своiй господi? Мамалигу, молоко i бриндзу, що iх кожен мав у себе в хатi. Лише раз на тиждень, якщо поспiшить, дехто мiг придбати велике диво – бiлi булки, бо Етичка пекла щотижня.