На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Коли вже встановленi пiдвалини, сiдають усi: сiм’я, сусiди й помiчники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя i призначення хати об’явиться бодай здалека.

Якщо чути гарнi та лагiднi голоси – коли заiржуть конi, зареве худоба або повiе лагiдний i тихий вiтер, – то вiщуе щастя i благословення. Але недобре, коли долiтають неприемнi, рiзкi голоси, дуднiння i свист вiтру, гуркiт, писк i крик яструба або гавкiт пса. Тодi газди просять примiвника чи вiщуна, аби вiдвернув намiри ворожих сил.

А вiн примовляе, «говорячи в час угiдний, i мовчачи у час лихий». І викликае, проклинае, вiдкликае небезпечнi потоки й напастi:

«Аби йшли собi за моря, бавилися у пiсках золотих, калачi iли та вино пили, билицi-небилицi говорили, але волi небес не противилися i перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».

Того дня, точнiше, пополудня, пiсля встановлення пiдвалин нiхто бiльше не працюе, лише святкують закладення хати з музикою i танцями. Коло запаленоi ватри на мiсцi будови мiж пiдвалинами ставлять стiл.

Однi гомонять, вгощаючись при столi, iншi танцюють i приспiвують.

Кожна частина хати – це розвиток ii iдеi. На пiдвалинах насамперед ставлять одвiрки, бо хата не мае бути коробкою. Увiйти i вийти – така суть людськоi долi. А вже довкола дверей «в’яжуть» протеси. Залишаючи, тобто вирiзаючи отвори для вiкон, «ключем» втискають одну колоду на iншу, випуклою частиною назовнi, а рiвною всередину. Складана хата росте, як скриня. Вiдкрита i ясна, сохне безнастанно, провiтрюеться не лише через вiкна i дверi, передовсiм вiд верху, вiд неба, бо дах ще не зродився.

Постiйно з’еднувати, постiйно скрiплювати – ось настанова. Коли протеси дiбранi та щiльно скрiпленi, то зовнiшня стiна мае вигляд рiвноi хвилi потужних круглякiв, а внутрiшня стае суцiльною гладкою дошкою. Але, хоч у цiй едностi майже щезають краi швiв мiж колодами, мозаiка живих шарiв та перерiзiв дерева зберiгаеться й далi i назавжди. Поплутанi лiнii i рисунки слимакiв, поздовжнi iсторii росту дерева, унiкальнi, як кожна iсторiя, саме такi, а не iншi, в кожнiй колодi.

Вони довго захищають себе вiд гниття, залишаються навiть тодi, коли дерево чорнiе, а вiд глибокоi старостi розсипаеться за лiнiями цих пластiв життя.

За тим, як дiбранi колоди, видно, що будова закладена вже у самому деревi, бо одне життя дбае про iнше, чекаючи, коли вони зустрiнуться. Видно теж, що той, хто вiдшукав густорiчне дерево, вже почав будувати.