На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Погляд мандрiвника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.

Якби хтось пустив сюди худобу, вона вiдразу б знала, чого шукати. Напевно пiшла б туди, де мереживом достигаючих зернят виднiеться щучник або де купками рожевiе й зеленiе конюшина. Але луки обгородженi воринням. Про них нiби забули. Луки живуть своiм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекае iх», а газда – вони це знають – береже i захищае. Лише комахи – джмелi, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними своi шляхи.

Кольори та запахи подають iм сигнали, за якими вони дiзнаються, де шукати сокiв i пилку. Але не тiльки для себе смокчуть квiткову поживу. Господарюють разом iз квiтами. Без них лука б завмерла.

Перш нiж задзвонять коси, луки разом iз комахами святкують це життя для себе. Святкують окремiшнiсть кожного роду у спiльностi з iншими, окремiшнiсть кожноi спiльноти у спiвжиттi з iншими, окремiшнiсть луки.

Серед людей тiльки той здатен охопити цi окремi життя, цiлком осiбнi й пов’язанi зi стiлькома iншими, хто iх не чiпае, не смикае, не толочить i не зривае для себе.

Може, око гiрського побожного самiтника, яке у кожному рослинному образi розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пiсняра, що сповнений витонченоi привiтностi та доброзичливоi шанобливостi до всього живого, почуло б ритм кожного квiткового буття. Чи закоханий погляд i повна нiжностi рука художника, який iде за рисунком i барвою кожноi квiтки. Для якоi вигоди? Так, нi для чого. У побратимствi з кожною яскравою та пишною косицею i з кожним скромним чубком трави шепне iм: «Яка ж ти красна!»

Веснянi луки. Спочатку жовтi. Колишуться на них скромнi первоцвiти, мов лiтургiйнi дзвiночки й першi луговi сигнатурки. Купальницi задивляються в люстерка ставкiв, вiддзеркалюються в них ясно-жовтим.

Рожевi луки – з переможним квiтковим вiйськом зозулиного цвiту. Здалека, з подiльських полiв мандрують вони через увесь край аж до гiр, до нижньоi межi лiсiв.

Бiлi луки – витканi тисячами й тисячами бiлих квiтiв запашноi маренки.

Пурпурнi луки – мов екзотичнi квiтники. Там дивовижно вигнутi зозулинi черевички. Поцяткованi наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дiстаються тiльки сильнi волохатi джмелi, а квiтка, тихенько закриваючи уста, ховае хмiльного джмеля у своему оксамитовому сховку.

Луки влiтку. На бiльш тiнистих схилах, на зрубах, нове диво.