На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Коли накладуть нарештi велику копицю сiна, жiнка вилазить на неi, а чоловiки подають сiно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяе прекрасна, розкiшна червона хустка. Жiнка опоряджае i формуе копицю. Нарештi постае готове, масивне «сiно», яке набуло форми церковноi банi.

Внизу, пiд високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за гражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось вiд прадавнього лiсу, з серця якого, як каже легенда, народився прадiд Фоки, Шумей.

Сам Фока розповiдав про це так.

Родовiд Фоки

Мало вже тепер гiдного лiсу, хоч пани з мiста i навiть вiденськi мiнiстри, що до пана дiдича приiжджають, кажуть – чудесний лiс. Видно, не бачили бiдаки лiпшого. Є ще у нас, е лiси-пралiси, але вже не тут, не в Ясеновi.

Я сам так люблю лiс, як рiдну маму. І хоча бував у своему життi свiтами – у Вiднi був, у Будапештi, в Празi, у Венецii, в Римi, у Далмацii, а ще в Румунii та Росii, – однак скажу таке слово: що на свiтi не бачив хат гарнiших вiд тих наших, верховинських.

Як дивишся, синку, на цi стiни, чи яснi, як у тоi новоi хати на горi, чи темнi, почорнiлi вiд старостi, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не грiб мурований i побiлений, як у мiстi. Бо тут тобi здаеться, що ти всерединi дерев, у серцi й серцевинi тих смерек живеш. Ти в пущi, але бачиш i ii, i кожне дерево зсередини. І шумить тобi далi той лiс. Порозтинав чоловiк смереки, а вони серцем своiм, душею грiють його i плекають. Глянь на це дерево, на стiни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стiлькох роках, витiкае жива живиця. Справжнi, сердечнi матерi тотi нашi смереки.

Ранiше сюди доходив лiс, пуща без кiнця, тiльки полонини Буковець i Писаний Камiнь свiтилися верхами, а люди трималися верхiв i боялися лiсу. А все, що нижче, по схилах, облазах i бердах – то був лiс. То вже пiзнiше митна стежка пiшла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новiша стежка, а стара йшла грунем, полониною, на виднотi, аби триматися вiддалiк вiд пущi.

І ото чому я так лiс люблю. І ще, чому стiльки лiсу в життi вирубав. То видно з цiеi староi оповiстi. І зрозумiти то тяжко, але не вiрити не можна, бо то стара вiсть, поважна, гiдна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робiтними, якi дбали про працю i бажали працi.

Десь iз Яворова пригнав тут на Буковець своi отари вiтець мого дiда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вiтець, зараз оповiм.