На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Не одне i для себе, i для пана-сусiда зробив, а ще газдам-сусiдам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кiнець, амiнь! Цей лiс залишиться i вiчно йому бути! Анi я, анi сам пан, анi цiсарськi фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – i край. Бо навiть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, i так i зогние зрубане дерево. Хай залишаеться! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лiсова i Божа подiнеться.

Фока мае забрати на полонинi свою отару i бриндзу, що йому належить.

А ще мае перевiрити стан отар дiдича з Криворiвнi й те, як удiляють бриндзу для нього. Утiм не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гiрських схилiв хтось лише заради вовни i бриндзи багато разiв знизу вгору i згори вниз мозолив би кiнськi чи своi ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, анi грошi не для грошей». Вiддавна ж бо оселi на Верховинi, розрiзненi, мов острiвцi в пущi, хоч i скорилися такому розрiзненню, якось так напнутi тугою-журою за самим людським спiлкуванням, як натягнена для пострiлу тятива. Сполучають iх, власне, лише плаi, далекi шляхи, непоказнi, але постiйнi, щоправда, для возiв i колiс непридатнi, але для iзди кiньми зручнi. Тi затаенi плаi – то кiстяк спiльноти i мапа давнини. Але знайте, краяни, i розкажiть у свiтах дослiдникам, що на тих плаях така туга затуляе очi i раптово iх вiдкривае, що на поворотi вiдразу бачиш не тiльки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрi перебувають геть далеко. Тож нiчого дивного, що один iз легiнiв старовiку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю пiд Креминистим на Головах, уздрiв старого християнського цiсаря, який так дбав про наш люд. А iншому, старому кудлаевi, що звався Андрiйко, з плаю на Данцерськiм, крiзь скелi одразу вiдкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землi, – а на ii кiнцi засяяв бiлiсiнькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дiдок, що й далi пильнуе доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападае з льоту – як на ягня сип, який залiтае до нас iз Семигорода, чорний, iз жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка вiдразу хапае i несе всi бажання, що ледь квилять. Тодi з’явиться не лише папа римський i цiсар християнський, це ще надто просто, а й усi тi, кого на жодних плаях земних не зустрiнете.