На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Однак не хотiв зрадити таемницi, як треба газдувати, аби було добре. Берiг для себе. А найбiльше нарiкав i кляв тi дурнi й дикi забобони, пересуди, тих поганiв i поганськi вiри, чари та примовляння, нiби то гiрськi молитви. Дуже це його непокоiло.

У тi часи ще набагато урочистiше, нiж сьогоднi, вiдзначали дiдiвську середу на Великому Тижнi. Тепер дiтлахи просто приходять на свiтанку юрбою до хати й урочисто та ритмiчно кричать бiля ворiт писклявими голосами: «Грiйте Дiда, грiйте Дiда! Ми прийшли на роковини! Грiй-те Дi-да, дай-те хлi-ба!» Усiм вiдразу стае весело, радiсно, нiби весь зимовий тягар спадае з душi, як снiг iз даху.

Газдинi виносять дiтям малi хлiбцi, що називаються кукудзи, такi самi, як тi, що iх кладуть на могили. Дiти, весело нагаласувавшись, iдуть далi. Та й усе.

Поки грiють Дiда, поки пишуть писанки, поки дзвонять у дзвони, поки ходять по хатах колядники, доти вiн – проклятий Арiдник, вiн же i Архиюда, патрон неволi й утискiв, прикутий до пекельного дна – не мае сили шкодити, не може знищити цього свiту.

У часи Фоковоi молодостi Дiда грiли урочисто i повноцiнно. Щойно почують здалека дитячi викрики «Грiйте Дiда», домочадцi радiсно вибiгали з хати аж поза гражду, на царинку, виносячи всiлякi приготованi страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усi разом за рухом сонця тричi обходили колом навкруг неi, а затим, викрикуючи: «Грiйте Дiда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старшi, потiм молодшi, а наприкiнцi дiти.

Врештi всi сiдали навколо ватри i разом споживали принесенi страви.

Фока часто згадував дитинство й тi обряди. Згадував, як усiею дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали вiд хати до хати. Над ватрами здiймався бiлий кудлатий дим, дим iз ялицевоi хвоi, наче сам бiлий кошлатий лагiдний Дiд, зiгрiтий i пiдбадьорений радiстю вiрного йому люду, пiднiмався зi святоi землi. Дiд гiрських родiв, опiкун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога.

А люди його жалiли, сердечно радiли, що вiн зiгрiвся.

І той хворобливий пан чи професор дуже гнiвався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливiше пояснював i молодому Фоцi – пiдсовував йому пiд нiс пожовклi книжки, – що нiякий то не Дiд, лиш сам Ісус Христос, що то вiн за нас страждав, що вiн молився до Бога, а не Дiд, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Дiда. А все iнше, що про це кажуть, то пустi балачки i поганi.