На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

І сорока скрекотала, i коза рогата кусала дiвчат, i вiрменин галопував по хатi брикливим конем, аж вiкна дзвенiли, i дiда-жебрака жiнки хапали, а ревнива баба так iх гамселила по кожухах, нiби з пiстолетiв стрiляли.

Цiлий час пили i безперестанку згадували небiжчика, бажали йому царства небесного. Анi сварки нiякоi не було, анi навiть поганого слова нiхто не сказав, гречно i приемно перемовлялися, хоч i досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки бiля тiла бiдного пана чи професора.

Булига вiддав Фоцi книжки й пожовклi листки.

Фока сидiв над ними, вичитував абзац за абзацом, сторiнку за сторiнкою. Було там багато про сади, про яблунi, про грушi, були й такi книжки, в яких Фока, хоч i розумiв кожне окреме слово, та не мiг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь подiлися тi книжки, яких вiн шукав, не мiг Фока знайти того, що хотiв знати. Хто його знае, що сталося з тими таемничими книжками…

Фока, особливо у свята та недiлi, не занедбував книжок, читав iх, а часом переписував собi помаленьку.

З часом уже знав напам’ять, мiг повторити цiлi сторiнки, не вiдкриваючи книжки. Наразi навiть те, що було написано в тих книжках про сади i садовину, йому не придалося. Для своiх полонинських обрахункiв, для врожаiв, для веснарок та зимарок вiн мав iнше письмо. І то були ревашi[2 - У горах ще донинi збереглися прадавнi позначки на деревi i розрахунки, зробленi так, щоб зацiкавленi в разi потреби могли контролювати одне одного. Подiбнi карби i зарубки були ще у давнiх слов’ян.Коли газда вiддае комусь в найми полонину на лiто (так званий полiток) i за умовою мае отримати за це вiд наймача певну кiлькiсть молока або бриндзи, то, в мiру надходження належного, обое щоразу вирiзають однаковий карб на дощечцi, яку розтинають на двi частини. При розрахунку розiтнутi частини знову прикладають одна до одноi, щоб перевiрити стан рахункiв. Подiбним чином роблять i на спiльних великих пасовищах, де зацiкавленими е багато людей, котрi вiддають своi стада на лiто. Власник, орендар полонини, якого називають депутатом, або ватаг вiдкривае рахунок окремо з кожним. Перед тим, як змiшати стада, ватаг i кожен власник отар, так званий мiшенник, разом викарбовують на палицi кiлькiсть дiйних овець. Пiсля того, як зроблено зарубки, дощечку розтинали; бiльша частина, яку називають колодою, залишаеться у ватага, а меншу, так званий реваш, забирае мiшенник. Якщо скласти обидвi частини, завжди видно стан рахункiв. Усерединi позначають карбами число ялових овець.