На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Але як стягати наниз тi баштовi колоди i сплавляти iх, якi способи знайти для цього – про те нiхто не думав. То було технiчне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вмiли, а самою бардою нiхто не мiг дати ради з такими здоровенними колодами. Ще й нинi е багато старих хат, збудованих iз колод, тесаних сокирою, а не пиляних. Зрештою, навiть i пiзнiше, коли бутини приносили вже чималi заробiтки, вважалося чимось нижчим газдiвськоi гiдностi гнатися за чимось таким. І вся та робота в бутинi, робота без передиху, що вимагала часом блискавичноi спритностi, поспiху та водночас обережностi, вiдрiзнялась i вiд споконвiчних пастуших робiт та звичок, i навiть вiд надсадноi працi при корчуваннi й випалюваннi лiсiв.

Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володiнь, що до того часу мало кого цiкавило. Деякi старi газдiвськi роди одвiку мали своi лiси й полонини; до них нiхто не мав претензiй. В iнших частинах краю був лiс божий i людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим нiхто собi голову не клопотав.

Донинi в горах оповiдають, що колись давно панi каштелянова Косаковська навчила гiрських людей, що найдавнiшою межею краiн i земельних володiнь е вода. Вiдповiдно до вод, вiдповiдно до вододiлу, вiдповiдно до потокiв вона звелiла повiддiляти i розрiзняти незмiрянi доти гiрськi простори. Вона була закохана в тутешнi пущi й у сам народ. Утвердила селам вiчнi свободи, дала громадам писанi патенти на грунти, на лiси та полонини.

Патенти й рiзнi контракти мiж самими людьми повиписувала так мудро, нiби iм до серця промовляла. Як то кажуть старi люди: i камiнь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постiйно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нiкого чужого, щоб не смiли нiкому продавати землю. А такого, що пхаеться сюди i ще насiдае, вимагаючи землi, щоб вiдвезли аж на Буковець, а звiдти вказали йому дорогу мiтлами. З вдячнiстю згадували ii старшi люди. Вона не тiльки вмiла шанувати гiрське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафii. Та згодом уряди з допомогою зрадникiв та пiдкуплених вiйтiв-отаманiв якось повикрадали тi патенти.

Так було на бiльше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустиннiй Верховинi, а ще iнакше у Чорногорi. Колись кожен, хто туди приходив, брав стiльки грунту, скiльки сам хотiв. Над Бистрецем у Чорногорi оповiдають iз подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула.