Леся Українка

Поживши якийсь час у киевi, поспiлкувавшись з друзями, Лариса поiхала додому в колодяжне, бо там витерпiти запланованi лiкарями вiсiм тижнiв у лiжку з важким блоком на нозi було, безсумнiвно, легше. Батько пише в листi про дочку: «Стан ii жахливий, i бiдне дiвча мучиться». однак Леся вже навчилась терпiти, зрозумiла i змирилася, що ii життя буде завжди наповнене боротьбою з хворобою. Вона навiть знаходила в собi сили посмiятися з власного становища: дiвчина пише заримованого листа братовi Михайлу, в якому е такi рядки:

В лихiм гуморi муза,

Так само, як i я, –

Прив’язана за ногу

Фантазiя моя.

Далi Леся розповiдае Михайловi про своi творчi плани на найближчий час:

Егеж! – Переписала

Я Гайновi пiснi,

Сидiла, як заклята,

Над ними я три днi.

Вже можу я сказати:

Gr?ce ? Dieu, cest fini!

Бо вже та переписка

Увiрилась менi.

Тепера буду мучить

Альфреда де Мюссе,

І як поможуть музи,

То подолаю все.

Перекладу найперше

Елегiю «Lucie»,

Там «Le mie prigioni»,

А там i «ночi» всi.

Такою Леся була завжди. страждаючи, терплячи, вона думала про iнших, вiдсуваючи власний бiль убiк. намагалася не смутити, не турбувати нiкого своiм стражданням, не заважати, не обтяжувати. У неi вистачало сил навiть жартувати, намагатися розвеселити того, хто був поруч iз нею.

«Витягування» Лесi не допомогло – через два мiсяцi пiсля процедури вона ходила на милицях, не могла довго рiвно сидiти й у листi до брата написала двi строфи одного з варiантiв свого в майбутньому вiдомого й хрестоматiйного «Contra spem spero!», побiжно зазначивши, що таких вiршiв у неi «близько десятка»:

Я на гору круту крем’яную

Буду камiнь важенький здiймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

Я спiватиму пiсню дзвiнкую,

Розганятиму розпач тяжкий, –

Може, сам на ту гору крутую

Пiдiйметься той камiнь важкий.

Пiзнiше Леся доробить цей вiрш, i вiн стане ii життевим девiзом, ii гаслом.

Лiто 1890 року Леся з матiр’ю провели в криму: саки, Євпаторiя, Севастополь, Бахчисарай, Ялта, Одеса.

Особливо вразив молоду поетесу своею красою Бахчисарай, а будиночок Надсона[2 - Надсон Семен Якович (1862–1887) – росiйський поет, який останнi роки свого короткого життя жив у Ялтi, де й помер вiд сухот. (Прим. автора.)] в Ялтi засмутив своею незручнiстю й непривiтнiстю. Лесю лiкували спочатку грязями, а потiм морськими купаннями. Таке лiкування пiшло на користь – дiвчина змогла ходити з однiею милицею.