Марко Вовчок

Марковичi у Петербурзi спiлкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Бiлозерським (1825—1899), Миколою Олексiйовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексiем Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та iншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими дiячами. Одним з письменникiв, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергiйович Тургенев. Одного разу, вже пiсля знайомства з Марiею Олександрiвною i Тарасом Григоровичем, І.

Тургенев запитав у Шевченка, якого автора слiд читати, щоб чимшвидше навчитися украiнськоi мови, i Поет вiдповiв: «Марко Вовчок! Вiн один володiе нашою мовою». Ставши другом письменницi, Іван Сергiйович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» i висловив свое незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб вiн зробив новий гiдний переклад за авторським оригiналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно вiдредагував збiрку – i книжку було надруковано в 1859 роцi. У передмовi до цього видання І. С. Тургенев писав про свое прагнення зробити iм’я Марка Вовчка таким же «дорогим i домашнiм» для росiйських читачiв, яким воно вже стало для украiнських. «Автор цих рядкiв, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своему перекладi чистоти i правильностi рiдноi мови й водночас зберегти в мiру можливостi ту особливу наiвну чарiвнiсть i поетичну грацiю, якою сповненi “Народнi оповiдання”». Марiя Олександрiвна дякувала другу за передмову до збiрки i дала для перекладу свою повiсть «Інститутка». І. Тургенев казав про цей твiр: «…я в цiлковитому захопленнi; такоi свiжостi й сили ще, здаеться, не було. <…> Я маю намiр перекласти “Інститутку”, хоч i приховую вiд себе складнiсть цього завдання».

У Петербурзькiй громадi Марiя Олександрiвна займала почесне мiсце не тiльки як письменниця, а й як особистiсть. Великою вродою вона не вiдзначалася, хоч мала дуже гарнi, незвичайноi глибини сiрi очi.

Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зi смаком. Замкнена i стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи ii були плавнi й неквапливi. Належачи до тих людей, якi волiють «менше казати, а бiльше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змiстовно, вмiла уважно слухати мову iнших.