Ротонда душогубців

Аж заговорив Маздигiн i опам'ятав мене так само, як, мабуть, опам'ятовуе кат засудженого на смерть, показавши йому вiрьовку, на якiй за хвилину нещасний буде телiпатися:

– Так що, дядюшка, Овсiй Юхимович, пора вже стати з «гетьмана» тим, чим ви е… Я прийшов запечатати лiки, якими ви помилково користувалися. Вони народнi, iх забере хвершал Онопрейович, а хоч, ми вiзьмемо i вiдвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду чинити, то ми з вами царимонитися не будемо… А тепер вiддайте нам ключi вiд шахви з лiками.

Скотину будуть лiкувати образованi люди, а не такi, що й розписатися не умiють.

Ключi були при менi, i я кажу:

– Нiяка людина не вiддае свого добра оттако, з доброго дива. Хочете ключi, товаришу Маздигоне, то берiть iх самi. Вони в мене ось тут, у цiй кишенi, бо вам тiльки так брати iх годиться, а не з людських рук…

Вiн перестав смiятися i встав вiд столу та й до мене. Я й собi встав. І вiн, мабуть, щось помiтив у менi, бо зупинився i звернувся iз словами до Мадеса:

– Мадесе Овсiйовичу, менi брати так не личить.

Ви своi. Вiзьмiть ви у свого батька ключi вiд народного, а через те i вiд вашого добра.

– Що, совiсть знайшлася i в вас?.. Добре, кажу, бери, Мадесе, ти…

А вiн зараз же швиденько до мене та ще й додав:

– Не злякаете.

І тiльки що хотiв у кишеню руку пхати, i я не витерпiв, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якоi немае рятунку… i правою ногою я його як ударю пiд колiна, а вiн навзнак так i впав, а я вихопив ключi з кишенi i аж брязнув ними об морду свого сина, i сам вийшов, i хрьопнув дверима…

І хто з iх перший узяв ключi, я не знаю, але вже iх у мене немае, i печатка, бачиш, сургучева висить коло замка…

– Становище страшне… – луною стривоженоi душi вiдгукнувся Іван Овсiйович.

– Страшне, сину… – притакнув i батько та й ще додав жалю:

– А найстрашнiше для мене це те, що за всi три днi i словом не згадав про всiх твоiх братiв i сестер… Адже ж iз iх, крiм Мадеса, нi одного не було на похоронi.

І я, прийшовши оце зараз до тебе iз своiм проханням, почуваю, що ти нам усiм страшно чужий, i почуваю, що я вiд тебе матиму таку допомогу, як i вiд того ворона, що пролiтае над нашими недомученими головами… І через те у моiй головi iде непотрiбний шелест… А, може, i он як потрiбний, про те, що ти такий самий, як i цi, якi мене грабують. Тiльки що ти в Киевi i на нас лише нацiлюеш оттаку тлю, про яку тiльки що була мова.