Володимир Винниченко

Винниченко захоплюеться новими проблемами, якi стануть для нього однозначно рiвноцiнними, як в особистому життi, так i у лiтературнiй творчостi – питаннями моральностi та психологii людей, особливо революцiонерiв. Хто вони, тi люди, якi збираються будувати новий мир? Чи можуть вони втiлити тi iдеали, якi е основою революцii? Усе глибше занурюючись у цi питання, митець несподiвано усвiдомив, що вiдповiдь на них е невтiшною, оскiльки iдеальну мету не можуть здiйснити, втiлити в життя неiдеальнi люди. Очевиднiсть цiеi невiдповiдностi Винниченко i намагався продемонструвати в прозi та драматургii.

Таким твором, наприклад, була новела «Дрiбниця» («Мое останне слово»), надрукована вперше 1906 року.

У центрi сюжету цiеi новели життя звичайного студента, який випадково потрапляе в коло молодих соцiалiстiв. Позбавлений справжнiх переконань, головний персонаж, коли його заарештовують, видае жандармам усiх, кого називав своiми друзями. Твiр побудовано у формi передсмертноi сповiдi, оскiльки герой, не маючи змоги пробачити собi скоений злочин, усвiдомлюючи власну провину, слабкодухiсть, свiй мимовiльний грiх, вирiшуе покiнчити iз собою.

Також у новелi е ще один цiкавий персонаж – студент Андрiй Гаюра, якому дорiкають за те, що вiн не цураеться звичок, якi вважаються «буржуазними».

Андрiй Гаюра цiлком щиро дивуеться: а хiба соцiалiсту «не можна нi в театр пiти, нi вина випити?». Вiн вiрить, що людина, яка живе великою iдеею, нiколи не буде рабом життевих дрiбниць, i тому говорить: «Ми – не аскети.

Ми люди. А людина мусить жити широко й радiсно. У всьому можна знайти радiсть, як умiти й хотiти». Проте автор тонко розвiнчуе цю тезу: майбутнiй самогубця став саме «рабом дрiбницi»…

До цiеi теми В. Винниченко звертаеться також i в першiй своiй драмi «Дисгармонiя»: Мартин – сильна особистiсть, вiн проповiдуе культ сили i свободу, позбавлену лицемiрноi «буржуазноi» моралi. «Я нiчим не хочу зв’язувати себе, i наплювать менi на всi моралi, на всi ржавi кайдани, що чiпляють на себе люди».

«Мораль видумана для безсилих. Коли безсилi робляться дужими, вони заводять свою мораль, як новий хазяiн заводить новi своi шпалери на квартирi», – проголошуе Мартин. Його опонент, революцiонер Грицько, хворий, неврастенiчний, бунтуе проти цих iдей: «Ми страшенно дисгармонiчнi. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в себе, iнодi лякаеться. Як?

Ми ж – передовi люди, ми – борцi за правду, за добро, ми повиннi бути чистими, високими.